Выбрать главу

Відтоді кожен день дитячих літ Стоддарда не обходився без дбайливої присутності грифона. Алоїзій, чоловік скромного походження, був посвячений у лицарі самим королем Англії. Родинне багатство зростало поступово й у поважному темпі. Його нащадки були благословенні красою, розумом і милосердям.

Ми з’їхали з шосе й виїхали на меншу дорогу. Обабіч тягнулися зелені живоплоти. Віддалік пологі схили були всіяні вівцями. Кам’яні стіни, яким було, мабуть, сотні літ, позначали межі власності. Фермерські будинки та маєтки були осто­ронь від дороги. У брудних загородах топталися коні.

Невже те саме відбувалося і з моїм батьком? Невже він також сидів на задніх сидіннях дивних автівок, споглядаючи дивні краєвиди, що пропливали повз? На якусь мить, коли за вікнами розгорталася сільська місцевість, я відчула себе ближчою до нього. Якби він не помер, то сидів би тут зараз натомість мене. Думка про те, що замість мене в цій автівці їде мій тато, викликала несподіваний сплеск обурення. Якби він був тут, я сиділа б удома, сама-самісінька, їла би бутерброди з арахісовим маслом тричі на день і вдавала б перед кожним стрічним, що все гаразд.

Я поглянула на Саймона, який також дивився у вікно.

— Як ви мене знайшли? — спитала я.

— Це дуже старий метод, — відповів він. — Коли Кіплінґ хворіє, ми піднімаємо певний прапор над будинком.

— Кіплінґ — це грифон? — Саймон кивнув. — Тобто ви підіймаєте прапор, і що тоді?

Він подивився на мене, так наче я сказала щось смішне для розваги.

— Що тоді? А тоді прибуваєш ти, — сказав він. — Надійшло декілька повідомлень. Посередники. Ми, звісно, не знаємо їхніх імен. Я не знаю, хто це все організовує. Та й мені байдуже. Мене хвилює лише Кіплінґ.

— Я не знаю, якої допомоги ви очікуєте від мене, — ска­зала я.

— Кіплінґ нездужає, — сказав він. — Я знаю, що в тебе ­нема досвіду, але як я розумію, ти все ще здатна допомогти йому.

Він увімкнув гучномовець, щоб сказати: «Поверніть тут ліворуч».

Ми звернули на ще вужчу дорогу, затінену кронами арочних беріз. Я чула, як хрускотить гостинець під колесами машини:

— Це початок моїх володінь, — промовив Саймон.

Дорога звернула за ріг, потім повела через дерев’яний міст, що перетинав бурхливий струмок. Здавалося, що далі ми їхали, то густішав ліс. Підлісся з папороті й ожини проростало по краях струмка й тягнулося вздовж по обидва боки під стрункими березами. Повітря пахло осінню та дощами.

— І всі ці землі належать вам? — спитала я.

— Тут приблизно сто акрів диких лісів, — відповів він. — Раніше тут полювали на лисиць і тетеруків. Але ми більше не полюємо, крім Кіплінґа, який робить усе, що йому заманеться.

Нараз величезні дерева наче запалися, щоби явити очам шпичасті хороми з коричневого каменю, що були більшими за будь-який бачений мною раніше дім, із порослим на ньому плющем. З одного боку ці хороми оточували доглянуті сади, а з іншого — великий ставок, усіяний крихіт­ними зеленими подушечками водяних лілій. Водій довіз нас до головного входу — гігантських дверей із лакованого ­дуба і з величезним латунним молотком посередині — та випустив нас.

— Ви… живете тут? — запитала я Саймона, трохи тремтячи від прохолоди похмурого полудня.

Саймон засміявся:

— Я також час від часу дивуюсь цьому. Нам дуже, дуже пощастило.

Він піднявся сходами, вхопився обома руками за ручку дверей і натиснув на неї. Із глухим стуком висунулась важка защіпка. Він розчинив двері й жестом запросив мене ввійти.

У кінці довгого коридору велика зала помешкання Стоддарів відсвічувала теплом минулого. Стіни були обшиті панелями червоного дерева із затишними жовтими бра з матового скла. На всю довжину масивної кімнати простягався автентичний килим кремово-бордового кольору. Кілька великих вікон розрізали одну стіну, пропускаючи слабке денне світло. На протилежній стіні камін із грубого каменю обрам­ляли родинні портрети минулих поколінь. А у вогнищі потріскувало й щось шепотіло полум’я.

Посеред кімнати стояв грифон.

— Кіплінґ, — звернувся Саймон у мерехтливий морок, — ти не хочеш привітатися?

Величезні крила Кіплінґа були напіврозгорнуті над його тілом. Задні кінцівки, щільно притиснуті до ребер, були лев’ячими лапами й мали попелястий відтінок лев’ячого хутра. Передні кінцівки з витонченими кігтями він склав одна на одну. Коли Саймон наблизився, голова Кіплінґа ледь-ледь піднялася над підлогою. Він клацнув дзьобом, коли той підійшов ближче, а потім ніжно притулився своєю вкритою пір’ям головою до простягнутої руки господаря. Його котячий хвіст постукував по килиму на підлозі. Саймон опустився на коліна біля Кіплінґа і щось проше­потів йому в оперення. Потім він почухав голову грифона і знову підвівся.