— То ти вважаєш, що ми вбили його? Через різницю в поглядах?
Вона мала рацію. Це була нісенітниця. Цього було недостатньо.
— Ітака, — промовила я.
Мені здалося, ніби плечі Джейн напружились. Глибока тиша заполонила машину. Джейн глянула на водія.
— Традиційно, — промовила вона, — між нашими сім’ями було мало довіри. Твій батько не був винятком. І після того, що тільки-но відбулося, я не звинувачую його.
— Ви показали йому ріг, — сказала я.
— Показала, — підтвердила вона.
— І що?
— І він вигнав мене зі свого кабінету, — сказала вона. — Сказав мені, що викличе поліцію, якщо я не піду. То я й пішла.
— Коли?
— За кілька тижнів до його смерті.
— Він знав, що це було, — сказала я.
— Можливо, — сказала Джейн.
— Тоді чому він не полетів? Чому не спробував допомогти йому?
— Ймовірно, тому, що він знав, що ми стежимо, — відповіла Джейн. — І він не хотів привести нас прямо до нього.
— Тобто, як це зробила я?
— Усе мало бути по-іншому, — сказала Джейн. — Наші сім’ї налаштовані одна проти одної. Все могло би бути інакше. Можливо, все ще може бути.
Надалі ніхто з нас не промовив ні слова. Споглядаючи шосе, що пролітало повз, я відчувала, як у душу закрадається гнітюче розчарування, яке накривало мене. Єдиноріг зник із дикої природи — можливо, назавжди. Наслідки цього здавалися мені величезними й непрогнозованими. Я не наблизилася до розуміння того, хто й чому вбив мого батька. І мені чомусь здавалося, що мене щойно пошили в дурепи.
Я вирішила, що Феллси мені більше подобалися тоді, коли ще змушували надягати мішок на голову.
Розділ двадцять сьомий. Ще одне створіння в колекції
Ви б не помітили цього, якби не дивилися.
Тиждень потому воно з’явилося як невелике повідомлення в технічному блозі — така собі статейка, похована під завалом фотографій нових прототипів смартфонів і розлогими текстами про цей новий гарячий стартап. Лише кілька коротких речень про те, що Гораціо Прендерґаст продав третину своєї компанії іноземному фонду з непримітною назвою, яку можна легко забути, і ця угода вартувала майже чотири мільярди доларів.
Це була єдина офіційна згадка про продаж єдинорога.
Ерза все ж була права. Феллси тільки зробили все дорожчим. Я не була впевнена, чи відчувати полегшення від того, що я знаю, де він перебуватиме, чи жахатися від перспективи, що він буде там.
Упродовж наступних декількох днів я не могла сконцентруватися ні на чому. Мені здавалося, що грядуть якісь серйозні зміни. Спершу я гадала, що лише я знаю про це. Проте якось я прийшла додому з клініки й побачила на дивані Меллорін, що притискала до себе скімлячого Зорро.
— Він дуже наляканий, — сказала вона. — Я ніколи не бачила його таким.
Зорро звивався в неї на руках, дряпаючи своїми маленькими лапками її шкіру. Я погладила його шерсть. Хвиля дикої паніки пройшла крізь мене.
— З нами все гаразд? — запитала Меллорін. — Я маю на увазі, чи взагалі все гаразд?
— Не знаю, — відповіла я.
Я хотіла зателефонувати Ерзі, щоб дізнатися, чи вона щось знайшла. Але щоразу, коли я дивилася на її номер, мене охоплювало нудотне відчуття невдачі — те, чому я намагалася запобігти, все одно трапилося, як і було передбачено. Феллси на чотири мільярди доларів збагатилися, а єдиноріг був у володінні Гораціо, і через все це мені було соромно телефонувати їй.
«Все буде добре, — запевняла я себе. — Просто ще одне створіння в колекції». Він помістить його в клітку й покінчить з цим, допоки одного дня не здійсниться його мрія про Вайомінґ, або допоки він не помре. Так чи інакше, єдиноріг, найвірогідніше, колись знову буде вільним. І якщо якесь створіння й могло дозволити собі почекати, то це був саме він. Принаймні ніхто не полюватиме на нього у звіринці Гораціо.
Але щодня я прокидалася з відчуттям, ніби проковтнула щось важке, кисле й укрите колючками.
Уже розпочався весняний семестр, і ми з Меллорін домовилися, що вона більше не буде невидимою в школі. Щоранку вона їхала на велосипеді поруч зі мною. Ми віталися в коридорах. У нас навіть був спільний урок.
— Я не хочу тобі заважати, — говорила вона. — Я лише хочу закінчити школу як нормальна людина.
Закінчити школу як нормальна людина — це звучало чудово, але я не почувалася нормальною. Доля єдинорога переслідувала мене. Іноді мені здавалося, що я відчуваю його лють, яка кипить під моєю шкірою. А інколи я нічого не відчувала, і це мене лякало.