Розділ двадцять восьмий. Аномалія
Поїздка до маєтку Гораціо здалася мені суцільною білою плямою з потягів, міських автобусів і водія «Уберу», який ніколи не чув про «Звіринець». Моє серце ледь не вистрибувало з грудей. У голові паморочилося від паніки та страху, а найбільше — від безпорадності.
Гораціо збирається вбити єдинорога.
Доктор Батіст не пояснив причини, та й на розпити не було часу.
— Я не збираюся цього робити, — сказав він мені. — Якщо це трапиться, то це буду не я. Я не можу вбити це неймовірне створіння.
На той час, коли водій під’їхав до входу в комплекс, мені вже здавалося, що я спізнилася. Охоронець вийшов із будки й помахав мені рукою.
— Маржан Дастані, — назвалася я. — Мені треба зустрітися з Гораціо.
Він щось пробурмотів у рацію, і за мить помахом руки дозволив пройти.
Мене зустріла Ейва на сходах головного корпусу, за кілька кроків позаду неї стояли двоє плечистих чоловіків у темних костюмах.
— Сюди, — промовила вона.
Ейва повернулася лицем до будівлі, і двоє чоловіків зробили крок до мене. Було очевидно, що я повинна прямувати за нею.
Вона вела мене довгим коридором мимо кабінету Гораціо. Люди, що траплялися нам на шляху, вітали нас із усмішкою. Я бачила пляшки шампанського, розставлені на столах, і чула розсіяні радісні вигуки, що долинали знадвору. Ейва та наш мовчазний ескорт привели мене до ліфта. Коли він прибув, ми всі зайшли всередину і спустилися під землю.
Попри всю метушню на поверхні, у звіринці панувала моторошна тиша. Тварини дивилися на нас крізь скло настороженими, похмурими поглядами. Феї зависли в повітрі, їхні тіла були нерухомими, за винятком хіба що тріпотіння їхніх крил. Із води у штучному ставку за нами спостерігало створіння з черепашачим панцирем на спині та чорними очима, у яких палала лють. Здавалося, що я потрапила на похорон.
Стоячи перед однією великою загородою, Гораціо усміхався спокійною, святою усмішкою. Усередині загороди єдиноріг дивився зі сталевою, незламною рішучістю, сильний і живий-живісінький. Я видихнула з полегшенням.
Ейва вклонилася Гораціо, потім кивнула мені й відступила в темряву разом зі своїми двома охоронцями.
— Яка неймовірна тварина, хіба ні? Її непорочність, її дикість, — Гораціо демонстрував спокійне, просвітлене задоволення людини, яка отримала щось надзвичайне.
Лють єдинорога, здавалося, згущувала повітря навколо нього.
— Я планував привести тебе сюди, — сказав він. — Після… скажімо так… після того, як з усіма справами буде покінчено. Але ти тепер тут. Тим краще.
— Що це все означає, Гораціо? — запитала я. — Що відбувається?
Він розвернувся й почав іти коридором, задумливо поглядаючи на свої створіння, повз які проходив.
— Я мріяв про цю мить усе своє життя, Маржан, — сказав він. — Я намагався зробити цей світ кращим. Це був мій єдиний проєкт, мій єдиний справжній проєкт. Спочатку я спробував працювати з інформацією, але виявилося, що не всі хочуть вірити даним. Тоді я спробував з грошима, але гроші справді можуть багато чого. Але проблем іще більше. І ще більше жадібності. І ще більше підлості та зла. Стільки людей, які не мають достатньо ресурсів для виживання. Їжа, житло, ліки, любов. Із чого почати?
Він зупинився, щоб оглянути невеликий кейс, у якому золотий скарабей доглядав за крихітною, сліпучою кулькою полум’я із заклопотаними, метушливими ніжками.
— Коли твій батько познайомив мене з цим світом, — продовжував Гораціо, — він не міг знати, що я можу побачити, що я можу відкрити для себе.
Він торкнувся склянки долонею, і здавалося, черпав спокій від її тепла. Потім він продовжив іти коридором.
— Вони не просто тварини, розумієш, — промовив Гораціо. — Вони пов’язані з нами таким чином, що це неможливо осягнути. Коли у них все добре, тоді й у нас усе добре. Коли вони підупадають, ми занурюємось у пітьму. Ти розумієш, про що я говорю?
— Не впевнена, — сказала я.
Гораціо продовжив:
— Наші мрії, наші надії, вогонь у наших серцях — усе це надходить від них. Усе це існує завдяки їм. І вони існують завдяки цьому. Феллси помітили цей зв’язок ще дуже давно. Вони заробили на цьому свій статок. Але вони ніколи не розуміли цього. Не так, як я.
Ми дійшли до кінця коридору. Стерджес, домашній гном, забрався на бильце дитячого ліжечка Гораціо, його сумні очі стежили за кожним нашим рухом. Гораціо всміхнувся своєму першому улюбленцю, але гном ніяк не зреагував. Гораціо знизав плечима, а потім розвернувся, щоб охопити поглядом свій вируючий звіринець. Він широко усміхався, сп’янілий від здивування.