— Твоє місце з нами, Маржан, — сказав він. — Ти належиш до нового світу. Залишайся.
Гораціо уважно спостерігав за мною. Якщо я скажу щось не те, я труп.
— Мені потрібен час, — сказала я. — Обміркувати це все.
— Слушно, — погодився Гораціо. — Можеш обмірковувати хоч усю ніч, якщо в цьому є потреба. Новий світ почнеться зі сходом сонця.
І після цих слів він кивнув і пройшов повз мене до дверей. Коли він відчинив їх, я побачила широку тінь одного з охоронців Ейви, що стояли за дверима. Коли Гораціо проходив повз них, він щось прошепотів охоронцеві, а потім повернувся в мій бік і заспокійливо всміхнувся. Мені навіть не треба було чути, як замикаються двері, щоби зрозуміти, що я ув’язнена.
Розділ двадцять дев’ятий. Пісня
У кімнаті був телефон, але він не працював. Мій телефон також підозріло не ловив сигнал. Я перевірила вікна. Вони були незамкнені й безшумно відчинилися, і на крихітну мить моє серце закалатало від думки про втечу. Але на рамі були металеві бортики, тому вікна відчинялися лише на кілька сантиметрів.
У пориві гніву й розчарування я вирішила розбити скло й оглянула кімнату в пошуках чогось достатньо міцного. Мій погляд зупинився на одному з крісел на коліщатках, що стояло поруч із конференц-столом. Він був важкий і незручний, і мені довелося бігти до вікна, щоби з усього розмаху вдарити ним по шибці. Удар наробив багато шуму, але вікно, виготовлене з товстого скла, навіть не тріснуло.
За мить двері відчинилися. Там стояв мій охоронець, хитаючи головою. Він підійшов до мене й мовчки забрав крісло з моїх рук, а потім виніс його з кімнати й знову замкнув двері. У залі були ще крісла, але він зрозуміло натякнув: якщо я спробую ще раз, то не матиму навіть на чому сидіти. Скидалося на те, що я застрягла тут надовго.
Я блукала по кімнаті, помічаючи все, що могло стати в пригоді: старовиний декоративний набір енциклопедій; гладке прес-пап’є зі скла з вигнутим зубом невідомого походження посередині, канцелярське приладдя.
Деякі речі можна було використати як зброю: прес-пап’є, пара ножиць, маленька абстрактна скульптура з чорного мармуру, яка слугувала підставкою для книг. Я розклала ці предмети на столі й дивилася на них з надією, що в голові з’явиться план. Але я не могла уявити себе з ножем чи скульптурою в руках. І я сумнівалася, що змогла б побороти охоронця, навіть якби напала несподівано.
Сонце сховалося за смугою туману. Небо порожевіло, потім поблідло, а насамкінець потемніло. По всій території замерехтіли ліхтарі, холодне світло яких було схоже на м’ятно-білі калюжі. Тиха, звичайна ніч у кампусі «Звіринця».
Трохи згодом, коли стемніло, у двері постукали. Я скептично поглянула на свій арсенал імпровізованої зброї й подумала, що було справжнім безглуздям намагатися щось робити.
Двері відчинилися, і в залу зайшла Ерза з тацею в руках.
— Я не голодна, — сказала я.
— Будеш, — відповіла вона.
— То тепер ви хороший поліцейський? — запитала я.
Проігнорувавши моє запитання, вона підійшла до столу й поставила тацю. На ній була миска з рисом, миска з підсмаженою зеленню й металева чашка з водою. Поставивши тацю на стіл, вона помітила мій набір імпровізованої зброї й по черзі все оглянула.
На прес-пап’є вона похитала головою:
— Не те.
На ножицях вона стиснула губи і сказала:
— Ні.
Зупинившись біля скульптури, взяла її в руку й прикинула вагу.
— Можливо, — промовила вона. — Але ні. — Вона поставила її на місце. — В Алонзо чорний пояс із джиу-джитсу. Він колишній «морський котик» Військово-морських сил США. І він стовідсотково очікує, що ти спробуєш напасти на нього. Тому не раджу.
Вона згребла всю «зброю» й віднесла подалі.
— Що ви тут робите, Ерзо? — запитала я.
Вона зупинилася, повернувшись до мене спиною.
— Я принесла тобі вечерю, — промовила вона після довгої паузи.
— Я не те мала на увазі. Що ви тут робите?
Вона повернулася, і тоді я змогла побачити, що її обличчя стурбоване. Вона сперлася об стіл.
— Він уміє знаходити людей, — сказала Ерза. — Чи знає, як змусити людей шукати його. Він з’являється саме тоді, коли ти потребуєш його. У той момент, коли тобі потрібно, щоб сталося щось хороше. Коли твоє розслідування закривають через те, що дилер, якого ти переслідувала, виявився сином судді, коли тобі вже втретє не дають підвищення, коли ти розумієш, що ніколи не підеш далі ні тут, ні в іншому відділі, тоді з’являється ця вакансія. Нічого хитромудрого… приблизно двадцять слів. Але… — Вона похитала головою. — Він ніколи не наймає місцевих. Можу побитися об заклад, що ти не знала цього.