Я похитала головою.
— Ти хочеш бути десь в іншому місці, — продовжила вона. — Деінде, але не там, де ти є. Тому опиняєшся тут. А вже потім він демонструє тобі справжню ціль цього всього. Раптом з’являється мета. Він може все — ось таке відчуття виникає. Усе можливо. Звідки би ти не була, я гарантую, що ти ніколи не відчувала чогось подібного раніше.
На мить мені стало її жаль. Ерза не була винна в тому, що її затягнули в це все. Феллси мали рацію щодо цих тварин. Вони змінюють людей.
— Вони знають? — запитала я. — Сім’ї, люди, що живуть тут. Вони в курсі того, чим він займається?
— Вони вірять у нього, — відповіла Ерза. — І довіряють йому.
— А щодо вас? Ви вірите в нього?
Вона якийсь час мовчала:
— Більшість людей, які тут, ніколи не бачили тварин за межами звіринця. Вони не знають, якими можуть бути ці створіння насправді, на волі. — Вона замовкла. — Я не думала, що це станеться ось так, усе зразу.
— Тобто, по суті, допоки не було ніяких наслідків, вам було загалом нормально робити те, що, як ви знали, було неправильним?
— Я ніколи не вдавала із себе святу, — відповіла Ерза. — Я нічим не краща чи гірша за більшість людей. Я просто виявилася ефективнішою.
— Справді? — промовила я. — Ви вже знайшли вбивцю мого батька?
— Цікаво, що ти згадала про це, — сказала вона. — Тому що я вийшла на слід грошей, і вгадай, куди він мене привів?
Ерза багатозначно оглянула кімнату.
— Сюди? — запитала я.
П’ять виплат готівкою, — сказала вона, — що збігаються з прибуттям сюди, одразу після кожної виплати, п’яти тварин — китайського дощового птаха, мерлайона із Сінгапуру, ignis fatuus-а з Великого похмурого болота, віверна із селища в Доломітових Альпах і чогось схожого на кизил незрозуміло звідки.
— І що це означає?
— Важко сказати напевне, — сказала Ерза. — Але схоже, що твій батько продавав своїх клієнтів.
Мій шлунок стиснувся. Я не могла розмовляти. Я зробила багато помилок, але я б ніколи не розкрила таємницю клієнта. Так, я могла збрехати Стоддардам, але я б ніколи не здала Кіплінґа.
— Мораль — це розкіш, — сказала Ерза. — Не кожен може дозволити собі її.
— А щодо вас? — запитала я. — Здається, ви зручно влаштувалися. Саме тому ви принесли сюди мені вечерю? І розповідаєте про все це? Щоб почуватися краще? — Ерза нічого не відповіла. — Якщо ви прийшли сюди полегшити свою совість, — продовжила я, — то можете йти. Ви — співучасниця. З вас не знімається провина тільки тому, що ви почуваєтеся через це погано.
Вона поглянула мені в очі.
— Ти маєш право злитися, — відповіла Ерза. — Злість — потужний механізм. Вона може навіть допомогти тобі з відповідями. Але вона не допоможе виправити тебе. Злість ніколи не зможе цього зробити.
Вона кивнула, розвернулася, підійшла до дверей і тричі постукала. Двері відчинилися. Алонзо кивнув їй і потім знову заглянув у кімнату, аби впевнитися, що все тут на своїх місцях. Я не знала, що ще робити, тому просто помахала рукою.
Ерза поглянула на мене через плече. І всього лише на мить у її очах зник голод, не стало розпеченої плазми під шкірою. Вона була лише жінкою, яка, окрім усього іншого, мала дуже втомлений вигляд.
— Їж свій рис, — сказала вона.
Двері зачинилися й замкнулися за нею, і я знову опинилася наодинці з собою. Аби скоротати час, я через декілька хвилин почала ліниво колупатися в їжі. Я з’їла трохи зелені й запила водою. Зі злості я проігнорувала рис.
Я спостерігала, як сяючими доріжками кампусу «Звіринця» то вгору, то вниз ходять люди. Чоловіки, жінки, діти. Вони всі звідкілясь приїхали, всі як один. Вони всі відчували нестачу чогось важливого, тому й прибули сюди по це. Чогось їм бракувало. Чогось завжди бракує.
Зрештою, я таки зголодніла, і мій голод був сильніший за гордість чи злість. Я взяла миску з рисом, устромила виделку й наткнулася на щось тверде. Викрутка.
Я відкрутила відбійники, відчинила вікно й непомітно прослизнула через нього. Їдальня зачинялася на ніч. Останні відвідувачі, що затрималися за вечерею, поспішали до своїх домівок. Чоловік із шумопоглинальними навушниками сидів біля газового каміна, попиваючи чай і пишучи коди при світлі вогню.
Я була впевнена, що мою відсутність можуть помітити будь-якої миті, і тоді мирна ніч сповниться галасом і відблисками ліхтарів. У будь-який момент мене мпогли спіймати. Усе, що мені лишалося, це повзти вздовж стіни будівлі, залишаючись у тіні, уникаючи світла.