Зрештою, я знайшла темний острівець і прокралася через нього до пасовища на краю комплексу. Коли я продиралася крізь високу траву, то зачепила рукою колючий дріт, що ним були обнесені пагорби, на яких паслася худоба. Зціпивши зуби від шоку й болю, я йшла вздовж загорожі, поки не натрапила на гранітну плиту, достатньо велику, щоби я могла там сховатися, і тоді я скрутилася калачиком за нею, змерзла, закривавлена й налякана.
Усі погоні — одна й та сама погоня.
Востаннє такою безпомічною я почувалася, коли мені було одинадцять років і я тремтіла в незнайомому парку під холодним місяцем. І як тоді, всі мої плани пішли шкереберть. І як тоді, результатом були невдача, небезпека й хаос. І як тоді, нічого не покращилося, а лише погіршало.
Але цього разу я все ще була злою.
У всьому цьому винний був мій батько. Це він розповів Гораціо про інших створінь. Він навіть допоміг йому роздобути декількох. А мені не розповів нічого, крім кількох історій, які не принесли мені жодної користі.
Моя кров закипіла від усвідомлення того, що мій батько довіряв Гораціо Прендерґасту більше, ніж мені.
Й ось чим усе це закінчилося. Тепер я була впевнена в тому, що Гораціо здатен на вбивство. І якщо мій батько намагався зупинити плани Гораціо, тому що він намагався «все виправити», що б це не означало, я не була б здивована, якби Гораціо вбив його у відповідь.
Але чи була я настільки кращою за свого батька? За останні кілька місяців я брехала. Я так само ховалася і зникала. І зрештою, саме я допустила те, що єдиноріг опинився в поганих руках.
Можливо, гірканський рід був так само зламаний та загублений, як і Феллси. Можливо, те, що б це не було, що робило нас особливими, вичерпується. Можливо, мені просто не щастить. Це не моя провина чи когось іще, що я виявилася останнім живим реліктом чогось, що колись було магічним.
Вони гоняться, бо в них майже не лишилося часу.
Від думок мене відволік біль через поріз на руці. Я все ще була тут. Єдиноріг був іще живий, і світу ще не настав кінець. Я не була моїм батьком, і я не повинна була повторювати тих самих помилок, що й він.
Я дістала телефон і побачила, що він знову ловить сигнал. Я глибоко вдихнула і зробила дзвінок.
Телефон прогудів раз, двічі. Якщо б він направив мене на голосову пошту, що ж, це було б те, на що я заслуговувала. Але цього не сталося, на третьому гудку Ґрейс відповіла.
— Чого ти хочеш? — запитала вона.
Я чула ще один голос, що бурмотів на задньому плані. Гові.
— Мені потрібна твоя допомога, Ґрейс, — сказала я.
Я розповіла Ґрейс, що мені потрібно, а потім пояснила, де мене знайти. Вона спочатку затихла, настільки затихла, що я могла чути голос Гові. Гові не був моїм фанатом.
На моє щастя, Ґрейс усе ще була.
Годиною пізніше, продираючись трав’янистими схилами, нашпигованими коров’ячими балабухами, я стояла на узбіччі безлюдної двосмугової дороги, спостерігаючи, як із темряви з’явилася пара примружених фар, а тоді із «Блу Вейлу» вийшла спочатку Ґрейс, а за нею Меллорін.
— Вибач мене, — сказала я до Ґрейс. — І дякую.
Вона похитала головою.
— Він дурненький хлопчик, — сказала вона. — А ти все ще моя подруга.
— У тебе є його хвіст? — запитала я Меллорін.
Вона залізла під сорочку й витягла звідти жорстке, щільно згорнуте кільце з лисячого хутра, перев’язане конопляною мотузкою.
— За мною, — сказала я.
Ґрейс стояла на місці:
— Ти повинна розповісти мені, що взагалі відбувається.
— Вибач мене за те, що брехала тобі, Ґрейс, — сказала я. — Мені жаль, що я все це приховувала від тебе. Я не знала, як почати про це розмову, і ще й досі не знаю. Але я готова показати тобі.
— Що ти маєш на увазі? — запитала вона.
Уперше за багато годин я відчула щось іще, крім страху та злості. Гадаю, це була впевненість.
— Ґрейс, — промовила я, — ми збираємося врятувати світ.
Ми втрьох пробиралися крізь коров’ячі балабухи й темряву, і по дорозі я щосили намагалася пояснити, що нам доведеться робити. Ґрейс, зрозуміло чому, була налаштована скептично. Але вона не розвернулася й не пішла геть. Меллорін, звісно, не потрібно було переконувати.
Коли ми дібралися туди, на території комплексу стояло кілька великих вантажівок, вишикуваних у лінію, а фари освітлювали хмари пилу. На кузові однієї з них я побачила щось схоже на велику супутникову антену, а в іншій, схоже, було повно припасів. Ми втрьох присіли за гранітною плитою й почали спостерігати.