— Ґрейс! — закричала я. — Хутчіш!
Ґрейс відкинула планшет і рвонула до дверей ліфта. Саме тоді закляття й перестало діяти. Охоронці схаменулися й кинулися за нею. Вона пірнула всередину, і я водномить ударила кулаком по кнопці «ЗАЧИНИТИ ДВЕРІ». Кроки загримкотіли в наш бік.
Двері повільно зійшлися разом, неначе долоні священника під час молитви. Коли остання смужка коридору зникла, я побачила обличчя охоронця, який зазирнув усередину й уже простягнув було руку, щоб зупинити нас, але не зміг. Двері зачинилися, ліфт почав спускатися, і звуки коридору розчинилися в кам’яній тиші.
— Що ж, це було нереально круто, — сказала Меллорін.
— Дякую, — сказала Ґрейс.
І раптом ми всі замовкли. Невеликий момент тріумфу — втеча від першої погоні охоронців — змінився відчуттям нудоти в моєму шлунку. Нам не було куди втікати. Ми були посеред ліфтової шахти з двома виходами.
— Унизу нас чекатиме ще більше охорони, чи не так? — запитала Ґрейс.
— Напевно, — відповіла я.
Я опустилася на підлогу й притулилася спиною до стіни. Ми навіть не мали з собою планшета.
— То це все? — запитала Ґрейс.
— Ми спробували, — відповіла я. — Ми були дуже близькі. Дякую тобі, Ґрейс. Дякую, що вірила в мене. Дякую, що приїхала. Дякую за… це.
Вона знизала плечима:
— Це було доволі круто, — сказала вона. — Ти бачила їхні обличчя?
Вона усміхнулася, а тоді розсміялася. Я також.
— Вибач, — промовила я, коли сміх стих. — Це все моя провина.
— Замовкни, Марі, — сказала Ґрейс.
Після цього Меллорін тихо відійшла від стіни. Вона зняла з себе намисто з лисячого хвоста й секунду дивилася на нього. Потім узяла хвіст Зорро в кулак і міцно стиснула його. Приголомшлива усмішка розпливлася по її обличчю, ніби вона щойно усвідомила щось дивовижне і неймовірне.
— Дівчата, — промовила Меллорін тихим голосом, — я гадаю, що ми можемо бути ковеном.
Поміж її пальцями почало світитися м’яке рожеве світло. Вона заплющила очі й почала шепотіти сама до себе, ніби щось запам’ятовуючи. Потім вона зупинилася, і сяйво згасло, вона розтулила долоню. Хвіст зник.
Потім вона зробила повільний, глибокий вдих і почала щось наспівувати.
Це була дивна пісня. Незнайома, але чомусь я точно знала її звучання й сама почала наспівувати разом із Меллорін. Ця мелодія була п’янкою, і щойно вона потрапила в мою голову, все моє тіло наче зневагоміло. Меллорін зробила жест, як диригент, і я усвідомила, що Ґрейс теж підспівує.
І коли двері відчинилися, охоронці побачили таку картину: троє неозброєних зловмисниць відбивають ритм ногами й наспівувують щось собі, як ідіотки. Меллорін підняла свої руки, і наші голоси стали голоснішими, а невдовзі всі охоронці також почали наспівувати.
Меллорін вивела нас із ліфта, роззброюючи вартових, радісно відкидаючи їхню зброю вбік і підстрибуючи в такт ритму. Помахом руки вона відпустила всіх охоронців, окрім одного. Ми дивилися, як вони підстрибують і кружеляють, ідучи геть, а потім Меллорін звернулася до останнього.
— Як нам звільнити єдинорога? — проспівала вона.
— Вам треба потрапити в оперативний зал, — проспівав охоронець. — Саме там здійснюється контроль за клітками.
Така розлога репліка прозвучала дивно й не потрапила в такт, що ледь не зіпсувало всю пісню. Але Меллорін відновила мелодію після напруженого моменту.
— Проведи нас, — проспівала вона, взявши його за руку.
Охоронець підстрибнув і закружляв від радості, а коли почав іти коридором, узявся танцювати шафл, проминаючи й провадячи за собою Меллорін. Ми з Ґрейс ішли за ними, а пісня супроводжувала нас.
Коли ми проходили повз ряди вольєрів, тварини всередині притискали свої морди до скла, щоби подивитися на нас. Було важко сказати, чому моя голова йде обертом від пісні, але здавалося, що вони теж приєдналися до цього танцю. Птахи, оповиті полум’ям, вимальовували на вікнах фігури, що ледь не обпалювали сітківку очей. Велетень із кулаками-валунами відбивав грубий ритм на підлозі вольєру. Величний, білосніжний оленеподібний звір із трьома крученими рогами похитував масивною головою з боку в бік, а його терплячі карі очі стежили за нами, коли ми проходили повз.
— Що це? — проспівала я. — Що відбувається?
— Жодних дурних запитань, — відповіла Меллорін, і її слова здіймалися й падали разом із рефреном. — У нас мало часу. І я не можу підтримувати пісню так довго.
З коридора долинали крики й плач, які розчинялися в гармонії, щойно ми наближалися. Охоронці та медичний персонал протанцювали повз нас, прислухаючись до власних спантеличених муз. Десь далеко завили сирени. Але тут, у коридорі, була лише пісня, і вона панувала над усіма.