— Маржан, — прокричала Ґрейс, — що ти робиш?
Вони з Меллорін уже були біля дальніх дверей. Доктор Батіст не відставав. Я стріпала з себе тугу й увійшла з ними у таку велетенську кімнату, що там міг би вміститися причіп фури.
Повсюди валялися рештки після розрізнених сутичок. Розсип білих, пухнастих пір’їн, що тріпотіли від невидимого вітерцю. Стріляні гільзи. Зламана зброя. Один чорний черевик, порожній і грубо розшнурований.
Доріжка зі світла від промислових ламп, установлених серед високих стельових балок, звивалася по широкій рівній підлозі до тунелю, освітлюваного червоними аварійними лампами, що вигинався вгору і зникав з поля зору. З обох боків і над нами кімната була занурена в темряву, достатньо глибоку, щоб умістити всіх чудовиськ, яких я лише могла уявити. І не лише мені ввижалися чудовиська. Інші троє зупинилися на вході. Усі вдивлялися в тіні.
— Це вхідна секція, — сказав доктор Батіст. — Цей тунель веде на поверхню.
— Ви впевнені, що нема іншого шляху? — запитала Меллорін, із сумнівом дивлячись на освітлену доріжку.
— Інший шлях звідси на ліфті, — відповів доктор.
Ніхто не поворухнувся. Ніхто не хотів заходити першим.
— У тебе не залишилося в запасі одного з твоїх заклять? — звернулася Ґрейс до Меллорін.
Меллорін глянула на неї слабким, виснаженим поглядом.
Доктор Батіст подивився на мене:
— Ти заговорюєш звірів. Ти повинна піти першою. Вони не чіпатимуть тебе.
— Ви не можете цього знати, — сказала я.
— Ми всі тут через тебе, — сказав він. — Я б сказав, що ти заборгувала нам.
Меллорін із Ґрейс глянули на мене. Він мав рацію. Всі тут чимось пожертвували, крім мене. Меллорін була бліда, як привид. Ґрейс ризикувала своїм життям. Доктор Батіст стікав кров’ю і, ймовірно, втратив роботу. Чим пожертвувала я?
— Гаразд, — сказала я.
Я ступила в кімнату сама, тоді як Меллорін, Ґрейс та доктор Батіст спостерігали з безпечної дверної пройми лазарету. Якщо щось вискочить із темряви, вони встигнуть пірнути за двері й зачинити їх. Ці двері протримаються якийсь час. Але я була зовсім незахищена, і мені не було куди втікати.
Величезне приміщення поглинало звук моїх кроків. Світ ніби зменшився до кількох кольорів і текстур. Переді мною червоний і зловісний тунель. Блідо-сіра підлога відбиває біле світло вгорі. І темрява, що була живою. Вона рухалася, як рухається каламутна вода, я помітила це краєм ока. Вона дихала. З неї доносилися звуки, які могли бути реальними, а можливо, що й уявними.
На півдорозі я озирнулася. Ґрейс, Меллорін та доктор Батіст спостерігали з-за дверей, які, здавалося, були дуже далеко. Цей факт заспокоював мене, бо мене ще досі не з’їли. Водночас я почувалася астронавтом, що висить у космосі на самому кінці припону, або, можливо, навіть без нього.
— Здається, шлях безпечний, — сказала я в порожнечу між нами.
Вони повільно ввійшли у приміщення — спочатку Меллорін, потім Ґрейс і, нарешті, доктор Батіст. Вони ступали обережними кроками, ніби під бетоном були міни, а коли підійшли достатньо близько, то нараз я побачила, як вони водномить змінилися на лиці — їхні погляди втупилися в одну й ту саму точку вдалині за моїми плечима. Я повільно обернулася.
По тунелю, похитуючись на громіздких ногах, до нас наближалася тінь. Біля входу в тунель вона зупинилася, перегородивши нам шлях своєю масою. У темряві блиснула пара чорних очей-намистинок. З темряви виринули дві масивні руки, стиснулися в кулаки і вдарили одна в одну настільки сильно, що з кам’яних щиколоток полетіли іскри.
— Коли я дам команду, ми всі розбіжимося в різних напрямках, — сказала Ґрейс, знизивши голос. — Спробуємо заплутати його.
— А якщо він не зрушить з місця? — запитав доктор Батіст. — Він загородив єдиний вихід. Якщо ми розбіжимося, він зможе по одному перебити нас. Треба бігти назад до лазарету, а там зачинити двері, забарикадувати їх і спробувати знайти щось, чим можна з ним боротися.
— Я не можу бігти, — сказала Меллорін.
На це ніхто нічого не відповів.
Велетень знову стукнув кулаками. Тріск його щиколоток відлунював у моїх кістках. Його обличчя скривилося в кам’яну гримасу, оголивши ряд кривих жовтих зубів. З його пащі доносився шиплячий, скреготливий звук тертя каменю об камінь.
Доктор Батіст був першим, хто напудився.
— Ні, — промовив він, — тільки не це. — Після цих слів він підскочив і почав утікати в бік лазарета.