Я очікувала, що велетень кинеться в атаку, але він цього не зробив. Навпаки, здавалося, що він зачаївся прямо там, де і стояв. Мені здалося, що я побачила тривожний вираз на його морді.
— Дівчата?
Голос доктора Батіста пролунав за кілька кроків від нас. Він звучав стурбовано. Проте я не хотіла відводити очей від велетня, та й інші теж.
— ДІВЧАТА?
За нами почулося сердите пирхання чогось масивного.
Я обернулася й побачила довгий, товстий спис, укритий чорними шипами, що ліниво наближався до доктора Батіста на чотирьох міцних ногах. Пара темних очей зустрілися з моїми і втупилися в них.
— Так це… — промовила Меллорін, і її голос пом’якшав від захвату.
— Так, — відповіла я. — Це він.
Єдиноріг упевнено насувався на нас, позбавляючи будь-якої надії на втечу до лазарета. На ньому з’явилися нові рани: порізи, подряпини, укуси та розірване вухо. І він ніс нову втому, як солдат, що йде з поля бою.
Він міг убити нас усіх чотирьох одним помахом свого крученого рога. Здавалося, ніби він уже виконав частину своїх убивств — із колючих кінчиків скрапувала свіжа кров.
Єдиноріг змусив доктора Батіста відступити назад, і тільки тоді він зупинився. Єдиноріг ще якусь мить дивився на мене, а потім підвів свої нестаріючі очі на велетня. Він заревів і закинув свою голову вгору, розлючено розмахуючи по колу рогом.
У відповідь на це велетень затупотів ногами, від чого бетон почав тріскатися під ним. Потім він розправив свої згорблені плечі, відкрив пащу й видав скреготливе шипіння.
Єдиноріг проклав собі шлях поміж нами, порозсувавши убік, щоби звільнити місце для своєї масивної туші. Він знову опустив свій ріг і зробив декілька цілеспрямованих, безстрашних кроків у бік тунелю.
При цьому розлючений велетень почав тупотіти, ревучи і трощачи бетон під ногами так, що здійнявся легкий туманець. Він жодного разу не відвів своїх крихітних чорних оченят від єдинорога.
Єдиноріг зробив ще один крок у бік тунелю, а потім зупинився та вдарив важким копитом по землі. Він схилив свою голову так, що його ріг зашкрябав по землі, викресаючи блідо-блакитні іскри. Після цього вперто загурчав та випростався на весь зріст.
На мить велетень знерухомів, як скеля, а тоді загарчав востаннє, розвернувся, з гуркотом вискочив із тунелю і зник з очей.
Єдиноріг залишався ще якийсь час на тому ж місці, де він і стояв, спостерігаючи за втечею велетня. Коли той зник, він знову поглянув на мене, знову тупнув копитом і потрюхикав до тунелю. Його хода була втомленою і викличною.
Ніхто не вимовив навіть слова. Якусь мить усі стояли нерухомо. Нарешті ми пішли за ним — через приміщення, вгору по червоному тунелю, аж поки вийшли в ніч через двері, що були вирвані й вибиті голими руками, значно міцнішими й дивнішими за наші.
Особняк Гораціо палав. Точніше, та його частина, що поруч із ліфтом. З кількох вікон виривалися клуби диму. Пожежна сигналізація верещала, наче розлючена калліопа, але, здавалося, що ніхто не вживав жодних заходів.
Ймовірно, тому, що були речі важливіші.
Вантажівки були розбиті й опустошені. Їхні лобові вікна вкрилися павутиною від сильних ударів. Одна кабіна була перевернута набік. Причепи розірвані, а їхній вміст розкиданий повсюди. Я побачила кількох охоронців і робітників, що сновигали територією, беззбройні, ошелешені й закривавлені. Де-не-де люди надавали допомогу пораненим. Здавалося, що всі лише напівпритомні. Але вони допомагали одне одному. Вони намагатися врятувати одне одного.
Єдиноріг ішов серед них, ігнорований, забутий. Ніхто більше не мав бажання переслідувати його, переїхати однією з цих величезних вантажівок чи застрелити. Створіння вийшло у ворота і, здавалося, з кожним кроком ставало все могутнішим. Він перейшов шосе і зник поміж дерев.
— Ми зробили це, — сказала Меллорін. — Ми врятували його, чи не так?
— Так, — відповіла я. — Ми врятували його.
Змучена, але задоволена усмішка розпливлася на обличчі Меллорін.
— Ми зробили це, — повторила вона знову.
Проте я не почувалася задоволеною.
Чогось бракує.
Десь на території комплексу був чоловік, що вбив мого батька. Мені треба було поговорити з ним віч-на-віч. Мені треба було почути це від нього, і я хотіла дізнатися причину.
Я пішла до будівлі.
— Гей, — покликала мене Ґрейс. — Куди ти зібралася?
— Я мушу знайти декого, — сказала я. — Вам не обов’язково йти.
Я не озиралася. Я не очікувала, що хтось піде за мною, і я мала рацію. Коли я дібралася до головного входу в будинок, я була сама.