Але здебільшого був біль.
Моє тіло закипало від мерзенної отрути. Я відчувала її у своїх легенях, у своєму шлунку, в кожному ударі серця. Щось густе й задушливе збиралося біля моїх ребер і звивалося навколо мого хребта. Їдкий присмак обпікав рот. Кожне відчуття, кожен звук, кожен подих, кожен дотик завдавали болю.
Я відсмикнула руку, і всі відчуття наче випарувалися. На мить я опинилася у світлій, тісній кімнаті, занадто світлій, занадто тісній — і все затихло, і все ламалося.
А потім я вже нічого не відчувала, і все повернулось на круги своя.
Саймон спіймав мене до того, як я впала, й допоміг мені опуститися на підлогу. За мить ніжні руки ввіпхали в мої склянку води. З-під кучми каштанових кучерів на мене стурбовано й зацікавлено дивилися чиїсь блакитні очі, причому значно молодші за очі Саймона.
— Себастьян? — промовив Саймон десь у ширяючому просторі поза мною. — Що ти тут робиш?
Очі на мить глянули вгору через моє плече, а тоді знову опустилися до мене.
— Тітка Челсі сказала, що він хворий, — сказав Себастьян.
— Звісно, вона так сказала, — відповів Саймон.
— І це правда?
— Ми й намагаємося це з’ясувати.
— Як ти?
Мені потрібна була мить, аби зрозуміти, що голос, котрий належав Себастьяну, говорив зі мною. Я спробувала відповісти, але в моєму горлі пересохло. Я випила воду в склянці занадто швидко, ніби намагалася заповнити якусь новоутворену порожнечу всередині мене, і похлинулася.
— Обережно, — сказав він.
Він продовжив говорити ще щось, але на той час я вже знепритомніла.
Одного ранку ми з батьком посварилися. Він щойно звідкілясь повернувся й мав кепський настрій. Припускаю, що поїздка виявилася невдалою. Мені було тринадцять.
Усе почалося з бельгійських вафель, які все ще були холодними:
— Гидота, — сказала я й відсунула їх.
— Коли так, то приготуй їх самостійно, — сказав він, перш ніж зробити великий ковток кави зі свого горнятка, — або візьми частину мого сніданку.
У його тарілці були сир фета, редиска та коржики, і я гадаю, що він знав, якою буде моя відповідь.
— Фу, — промовила я, — ніхто не снідає редискою.
Я могла б облишити цю розмову, але я була розлючена.
— Чому ти ніколи не можеш приготувати нормальну їжу? — запитала я.
— Це і є нормальна їжа — сказав він, а після паузи додав: — Це твоя культура, Маржан.
Моя мама, американка, була більше захоплена культурою Ірану, ніж мій батько. Відтоді як вона померла, він ніколи не згадував про це. Коли він заговорив про це зараз, то я ніколи не відчувала, що він насправді розмовляє зі мною. У його голові відбувалася інша розмова. Я гадаю, що вона почалася відтоді, як вона померла. Я гадаю, вона триває завжди. Зазвичай він тримав це в собі, але іноді воно виривалося назовні.
Коли це відбулося, його голос ледь-ледь змінився, так що у моїх грудях щось аж тьохнуло. Так ніби я не повинна бути тут. Так ніби я підслуховувала неприємну дорослу розмову, але при цьому мене змушували це робити, не залишивши жодного вибору. І це завжди злило мене.
— Моя культура — це вафлі, — говорила я. — Підсмажені в тостері. Не холодні. А це, — я кивнула в бік його сніданку, — заледве є твоєю культурою, Джиме.
Мій батько не розсердився. Він не кричав і не виходив із рівноваги. Натомість його голос став різким, холодним і порожнім, як скіс голки для підшкірних ін’єкцій, що протикає шкіру в пошуках вени. Мені було боляче, і водночас було жаль його. Коли він ставав таким, я бачила його наскрізь, бачила, наскільки він був розбитий.
— Світ не спиняється заради наших забаганок, Маржан, — говорив він. Його англійська була бездоганною, за винятком акценту, що спотворював «world» на «verold», та «our» — на довге двоскладове слово: — Він тобі нічого не винен. А тим паче — пояснень.
Потім він повернувся до своєї кави й не сказав більше ні слова. Я сама підсмажила цю вафлю, і вона підгоріла. На смак вона була жахливою, і я злилася весь день.
Після школи я крутила педалями свого велосипеда всю дорогу до клініки, куди я завжди заїжджала після школи незалежно від того — була злою чи ні. Навіть якщо я злилася на батька, мені все одно подобалися тварини. Коли я приїхала туди, вестибюль був заповнений, кабінети порожні, а в процедурних кімнатах панувала хаотична атмосфера.
— Боксер з’їв щурячу отруту, — сказала одна з працівниць, проходячи повз мене зі стосом свіжо продезинфікованих рушників.