Вхідні двері були вирвані з петель, а світло вимкнене. Повітря пропахло димом, фойє — розграбоване. Сліди від кігтів можна було побачити всюди — на підлозі, на стінах. Вікна були повибивані. Створіння тут особливо лютували.
Чиясь постать, похитуючись, виринула з тіні зали. Мені знадобилася мить, щоби впізнати в постаті Ейву — волосся було розпатлане, обличчя в синцях, а на одязі — кров.
Ідучи мені назустріч, вона спотикалася, а її очі були прикуті до дверей. Вона навряд чи помітила мене. Коли Ейва минала мене, я схопила її за плече.
— Гораціо, — сказала я.
Ейва дивилася на мене очима, сповненими сум’яття. Вона ледь помітно кивнула головою в бік коридору, а тоді відступила від мене й, похитуючись, попрямувала до дверей.
У коридорі було темно, якщо не брати до уваги мерехтливого бурштинового відблиску полум’я в дальній кімнаті. Повітря було теплим і задимленим. Я почула човгання, а за мить — постріл із гвинтівки, і ще один, і ще один. Знову човгання. Ще один постріл. Потім чоловік знайомим голосом вилаявся, коли човгання відновилися.
Відстані були дивною річчю в затемненому залі. Позаду залишилося залите місячним сяйвом фоє. Попереду, за рогом, а може, трохи далі, були відсвіти від каміна. Простір поміж ними здавався нескінченним, невідомим. Я провела пальцями по стіні й пішла за мерехтливим сяйвом та звуками попереду. Я повернула за ріг і фоє зникло з поля зору.
Тільки тоді я усвідомила присутність чогось, що мовчазно й упевнено рухалося поруч зі мною. Його дихання було м’яким і рівномірним. Без кігтів його хода по мармуру була легкою, наче шепіт. Я не могла його бачити й ледве чула, але я знала його через чорну нудоту, від якої холола кров, і страшну голоднечу.
Але я нічого не могла вдіяти, крім як іти далі. Здавалося, що ми прямуємо в одне й те саме місце.
Розділ тридцять перший. Відроджені ангелами
Гораціо був у своєму кабінеті, з мисливською рушницею під пахвою. Дим тут був густіший. У повітрі висіло зловісне тепло. Переляканий птах із сяючим золотим оперенням шалено тріпотів крилами під стелею. Коли я ввійшла, на крок чи два випереджаючи свого мовчазного супутника, Гораціо зробив іще один постріл у птаха, промахнувшись на якийсь дюйм. Він вилаявся й потім, побачивши мене, обернувся й направив гвинтівку на мене.
— Це твоїх рук справа? — запитав він напруженим від люті голосом.
— Я… — Не встигла я щось відповісти, як мантикора вже ввійшла до кімнати, і тепер його увага перемкнулася на неї.
Птах, відчувши свій шанс, метнувся до дверей і полетів геть. Мантикора почала ходити по периметру кімнати.
— Бачу, ти розжилася приятелькою, — сказав Гораціо.
Він направив гвинтівку на мантикору. Її вираз обличчя залишався нерухомим, порожнім та беземоційним.
— Я гадав, що ти розділяєш наші погляди, — сказав Гораціо, не зводячи очей із тварини, що обережно ступала по підлозі. — Я вважав, що в тобі присутнє бажання змінити цей світ. Але виявилось, що ні. У тобі нема нічого особливого. Ти така ж, як і всі. Паралізована страхом. Ти вважаєш мене монстром, але ти будеш стояти осторонь, коли людство нагріватиме океани й отруюватиме нашу землю та повітря. Гадаєш, цей звір голодний? Людська сила, що керує світом, голодніша за тисячі мантикор. Вони поглинуть усе прекрасне та дороге, і їм цього буде недостатньо. У нас був шанс, Маржан. Ми могли зупинити їх. Ми могли зруйнувати їхні замки та збудувати новий світ. Ми могли б відродитися як ангели. Ми могли б змінити все.
Мантикора витягнула хвіст і вдавано замахнулася, випробовуючи нерви Гораціо. Він закричав і відскочив убік, а за мить вистрілив зі страху, поціливши в підлогу.
— Ти вбив мого батька, — сказала я.
Гораціо розсміявся. Він перезарядив гвинтівку і знову націлив її на мантикору.
— Ти так вважаєш? — запитав він з недовірою. — І через це ти влаштувала хаос?
Хвіст мантикори знову грайливо висунувся, так наче дражнячись. Вона гралася з ним. Гораціо з вереском ухилився, а потім знову підняв гвинтівку.
— Ти знищила все заради цього? — запитав він.
— Я гадаю, що він намагався зупинити тебе, а ти його вбив.
— Твій батько був настільки втягнутий у все це, що він просто не міг зупинити процес, — сказав Гораціо. Вони з мантикорою наче були втягнуті в повільний, зумисно неспішний танець, намагаючись триматися одне від одного подалі. Гораціо спробував пересунути свій величезний стіл поміж собою та мантикорою, але вона відкинула його потужним помахом хвоста. — Він казав, що ненавидить брати мої гроші. — Він на мить поглянув на мене. — Але він завжди брав їх.