Мантикора знову замахнулася хвостом. Він був готовий і з легкістю відстрибнув, а тоді прицілився й натиснув на язичок.
— Чому я повинна вірити тобі? — запитала я.
Його концентрація на мить порушилася, він послабив свій палець на язичкові гвинтівки й роздратовано насупився:
— Мені байдуже, у що ти віриш.
Мантикора знову накинулася на нього, але цього разу він підняв рушницю й вистрілив. Куля поцілила мантикорі вбік, зробивши чистий, звичайний отвір, із якого за мить почала текти кров. Її тіло напружилося, і вона видала звук, схожий на воркування, але її обличчя зоставалося незворушним.
— Подивися на це, — сказав Гораціо з похмурим захопленням, — я поцілив у неї.
Тоді вона накинулась на нього.
Гвинтівка загримкотіла по кімнаті, а мантикора притиснула його до підлоги, її лапи стискали його руки. Її хвіст здійнявся вгору, а його кінчик завис над головою Гораціо.
— Допоможи, — промовив він.
— Не впевнена, що зможу, — відповіла я.
Мантикора витягнула свою шию так, що вони з Гораціо дивились одне одному у вічі. Із глибини коридору долинало гуготіння вогню, що все ближчав і ближчав.
— Прошу, — сказав він.
Його голос був кволим і майже нерозбірливим, губи тремтіли. Він спробував вирватися, але лапи мантикори тримали його міцно. Її очі блищали від неприхованого голоду, а крихітний, спокійний рот — від слини.
— Прошу, — повторив він знову.
Мантикора замахнулася хвостом, щоби вдарити. Я відчувала, як порожнеча всередині мене розбухає, витісняючи жах, відразу, огиду. У її центрі пульсував каталізатор усіх тих страшних речей, які я будь-коли робила, найпотаємніша правда мого життя.
Чогось бракує.
— Зажди, — промовила я.
На мій подив, мантикора завмерла.
Гораціо почав сміятися, знервовано, вдячно, несамовитий напад сміху, що швидко перейшов у хрипкий кашель. Дим густішав. Вогонь наближався. Мантикора все ще міцно його тримала, все ще спостерігала за ним з тією самою незворушною маскою смерті.
— Ось так, Маржан, — промовив він, коли відновив дихання. — Тепер скажи їй, щоб вона відпустила мене. Скажи їй…
— Ні, — промовила я.
— Ні? — перепитав він.
— Скажи чому.
— Чому що?
— Чому ти вбив його?
Він перемінився на лиці.
— Маржан, — промовив він, — я не вбивав його.
— Ти брешеш.
— Я не вбивав твого батька, — промовив Гораціо. — Він мені був потрібен. Він мені був потрібен живим. Скажи їй, щоб зупинилася.
Мантикора, знудьгована, голодна, вчепилася йому в горло, і тоненька ниточка слини сповзла з її рота.
— Я не вірю тобі, — сказала я.
— Але я кажу правду, — сказав він тремтячим голосом. — За потреби я би міг його просто викрасти. Але я б не вбивав його. Він був занадто важливим. Він розумів цих тварин. Так само як і ти. Він міг достукатися до них, і більше ніхто. Ми потребували його. Будь ласка, відпусти мене. Прошу, скажи їй, щоб вона мене відпустила.
Напад кашлю притлумив його слова. У кімнаті ставало спекотно. Я теж почала задихатися. Очі пекли. Я вже чула вогонь. Здавалося, що якийсь велетенський звір вдихає й видихає, вдихає й видихає.
— Нам треба забиратися звідси, Маржан, — сказав Гораціо. — Ти повинна сказати їй, щоб вона мене відпустила. Я клянуся, що не вбивав твого батька.
Він мав жалюгідний вигляд. Він здавався таким безпомічним і маленьким, а я вважала себе чудовиськом, яке спостерігає за його агонією.
— Відпусти його, — сказала я.
Очі мантикори звузилися. На одну довгу, вперту мить вона не ворухнулася. Потім, неохоче, злізла з нього, прибираючи одну лапу за іншою. Останнім вона прибрала хвіст. Гораціо присів, потрусив руками і зробив глибокий вдих.
— Дякую, Маржан. — Після цього він ухопив гвинтівку й націлив її на мене. — Я не вбивав твого батька, — сказав він, — але хай мене чорти вхоплять, якщо я дозволю тобі вийти звідси живою.
Мантикора метнулася зі швидкістю блискавки. Гвинтівка вистрілила, але куля пролетіла повз, із глухим стуком вдарившись у стіну. Гвинтівка з брязкотом упала на підлогу. Гораціо стояв на колінах, приголомшений, стискаючи своє плече. У коридорі ревів вогонь.
Гораціо з трагічним, спантеличеним виразом на обличчі перевів погляд із мантикори на мене. Тоді, можливо, ще був час урятувати його, закинути його руку собі на плече й разом, накульгуючи, спробувати вийти звідси. Дим уже клубочився, густими хмарами стелячись під стелею. Спека ставала нестерпною. Мій мозок кричав мені, щоб я тікала звідси, забиралися геть, знайшла чисте повітря й вижила.