Хай там як, але небо все ще не звалилося на голову, і це вже було щось.
Новини були банально трагічними — пожежа у заміському комплексі забрала життя мільярдера-відлюдника та інших людей. Жодного слова про створіння. Вони вибралися з в’язниці Гораціо і просто розчинилися в ночі. Кожну тиху мить я проводила в очікуванні стукоту в двері — поліція… преса… Феллси… Гораціо власною персоною, які прийдуть вимагати плату чи помститися. Але ніхто не приходив, і новини не піднімалися до рівня публічного резонансу, окрім новин про низку зниклих котів, що здавалися лише трохи розкрученішими за інші середньостатистичні статті.
По правді кажучи, я ввела Феллсів в курс подій, що трапилися тієї ночі. Не знаю, що вони зробили з цією інформацією, але, звісно, вони були краще оснащені, ніж я, щоб зачистити маєток Гораціо від доказів існування магічних істот. Та й це була, принаймні почасти, їхня вина в тих подіях, тому я вважала справедливим змусити їх розгрібати заварену всіма кашу.
Я зателефонувала доктору Батісту через три дні після ночі у «Звіринці».
Він прийняв мою пропозицію. Йому були потрібні гроші, а мені був потрібен працівник, який би знався на особливостях мого світу, хто міг би впоратися з роботою, з якою не могла впоратися я. І в кожному разі він був бездоганним ветеринаром.
Коли ми пізно вночі повернулися зі «Звіринця», на порозі дому лежали два холодні бутерброди з фалафелем, акуратно загорнуті та герметично запаковані в пакети на застібці. У сусідньому будинку Франчески світилося. Коли ж ми зайшли всередину, світло вимкнулося.
Тієї ночі Меллорін одразу ж лягла в ліжко і проспала дванадцять годин. Зорро скрутився поряд калачиком і не відходив від неї ні на мить. Наступного дня їй довелося благати свого боса не звільняти її через те, що вона пішла з роботи раніше, аби врятувати світ. Здавалося, що життя ніколи не буде справедливим щодо Меллорін, тому щоби врегулювати ситуацію, я сказала їй, що вона може залишатися жити в мене вдома стільки, скільки захоче.
Два тижні потому я пішла на перші змагання з плавання. У воді Керрі була зовсім іншою людиною. Вона була елегантною, сильною і, що найголовніше, спокійною. Команда трохи не дотягнула до перемоги, але ми помирилися з Керрі після цього. Це було нескладно. Перед деякими друзями достатньо лише продемонструвати підтримку.
Натомість із Ґрейс усе було значно повільніше й дивніше. Я провела з нею багато часу, допомагаючи їй перетравити все, що вона бачила тієї ночі. Те, що ми робили, те, що ми бачили, все ще не мало для неї ніякого сенсу. Вона знала, що все це відбувалося насправді, але якась частина її досі не могла повірити в це. Одного вечора я розповіла їй декілька історій мого батька. Це ніби допомогло. Мені було приємно переповідати їх уголос і після стількох років виношування історій у голові нарешті могти поділитися з іншою людиною якоюсь силою, яка змінила моє життя, мабуть, назавжди. Це була культура, яку він подарував мені — культура речей, які були і яких не було. Вони ділили моє життя на реальне й нереальне. І тепер у цьому світі був іще хтось, хто починав розуміти це.
Тоді я також дещо зрозуміла. Був цілий пласт моєї спадщини, про яку я майже не знала. Мова, якою я не розмовляла, звичаї, яких не розуміла, країна, яка здавалася дуже далекою й інакшою. Я хотіла бути ближчою до цих речей. Я хотіла, щоб вони мали якесь значення для мене, навіть якщо доведеться потрудитися для цього. Навіть якщо ці речі не були дані мені, як тим дітям під час святкування Наврузу. Тому одного дня я зателефонувала Хаміду, брату мого батька, і ми поговорили. Він був терплячим і приємним, і дотепнішим, ніж я очікувала після нашої останньої зустрічі. Він трохи розворушив мої давні спогади про батька, ті, до моменту смерті моєї матері.
— Ти маєш тут сім’ю, Маржан, — сказав він. Було приємно чути своє ім’я, вимовлене голосом, що не надто різнився від голосу батька. — Вони будуть дуже раді твоєму візиту.