— Гадаю, що я також буду рада зустрітися з ними, — відповіла я.
Було дивно думати про всі ці далекі та піксельні обличчя як про родину, але вперше за весь час це тішило мене. Прірва між нашими життями здавалася меншою. Проте те, чого я хотіла, все ще видавалося дуже далеким, але світ здавався трохи більшим, і, можливо, я теж.
Дивно, але я не ненавиділа Гораціо. Мені було його жаль. Він започаткував щось, і воно стало більшим за нього, більшим, ніж його розум міг витримати. Більшим, імовірно, ніж будь-який розум міг би дати собі з цим раду. Він просто загубився в цьому.
Я думала також, чи не змінила ця безіменна сила й мене. Світ здавався тепер значно крихкішим. Автівки, повз які я проїжджала по дорозі на роботу, обличчя дітей у школі, навіть затишок батькового кабінету — усе було зроблено з найблискучішого та найкрихкішого кришталю. Найменший дотик міг розбити його назавжди.
Я перевірила карниз клініки в пошуках свого старого вуличного кота, але його ніде не було видно. І попри те я насипала трохи котячого корму в його миску, потрясла нею декілька разів і виставила за дверима. Я знала, що наступного разу, коли прийду перевірити, їжі вже не буде.
Повернувшись усередину, я роззирнулася, щоби зрозуміти, чи можу я хоч чимось комусь допомогти. У вестибюлі було тихо. В іншому кінці клініки пацієнтам надавали допомогу. Процедурна кімната була вже прибрана й підготовлена до наступної операції. Ніхто не потребував моєї допомоги. Тож я повернулася у свій кабінет, щоб робити домашнє завдання.
Я пробула там всього лише кілька хвилин, коли у двері постукали. Це була докторка Полсон.
— Чи ми можемо зараз поговорити? — запитала вона.
— Сідайте, будь ласка, — сказала я.
Вона усміхнулася й сіла навпроти мене.
Під пахвою в неї була тонка папка, не схожа на історію хвороби пацієнта. Докторка поглянула на неї, потім на мене.
— Отже, — промовила вона, — іноді ти знаєш когось роками, а потім одного чудового дня ти бачиш його в несподіваному ракурсі.
Докторка затихла й відвернулася. Вона здавалася невпевненою, майже нервовою, а я не пригадую, щоб бачила її колись такою. Відтак вона спрямувала свій погляд просто на мене.
— Твій батько і я, — промовила вона, після чого надовго замовкла. І коли я ніяк не відреагувала, вона протягнула руки долонями догори: — Що ж. Ось і все. Джамшид і я.
Докторка з полегшенням зітхнула, і вся ця пташина настороженість, здавалося, розтанула, і я вперше побачила її, розгублену, самотню й засмучену. Я мовчки сиділа, поки світ викривляв мою реальність, як і завжди, коли змінювалися основні факти мого життя.
— Між нами були почуття, — сказала вона. — Нічого більше. Але це були… сильні почуття.
— Я нічого не знала, — сказала я, що здавалося безглуздим, але водночас було щирою правдою.
— Він не хотів розповідати тобі. Він не був готовий. Він сказав мені, що спершу він мусить дещо зробити. Він сказав, що повинен налагодити стосунки з тобою. Тому я чекала. Я чекала… — Вона замовкла.
Мій мозок почав прокручувати в пам’яті всі ті моменти, коли я бачила батька з докторкою Полсон разом, шукаючи зачіпки, які я пропустила. Я почувалася маленькою дитиною, занадто незрілою, щоби розуміти речі, які відбуваються навколо мене. Я хотіла відповідей, але, мабуть, уже не буде відповідей. Докторка Полсон у своїй звичній прямолінійній манері вже розповіла мені все, що мені потрібно було знати.
— Як довго?.. — запитала я, бо треба було щось запитати.
— Залежить від того, з якого моменту починати відлік, — сказала вона. — Гадаю, кілька місяців.
— Чому? — запитала я. — Маю на увазі, чому він? Чому зараз?
— Він був гарною людиною, — сказала вона. — Його душа боліла, він був обачним, але він був добрим. І я думаю, що він хотів бути щасливим.
— Чому ви не розповіли мені раніше? — запитала я.
— Я не думала, що ти воліла б знати.
— Тоді чому розповідаєте тепер?
Вона зробила ще один вдих, і образ сторожкого птаха повернувся.
— Тому що я хочу купити клініку, — сказала вона, — і я хочу, щоб ти мені довіряла.
Докторка поклала папку поміж нами і присунула її до мене. Я відкрила її і проглянула кілька сторінок.
— Договір достатньо справедливий, — сказала вона. — Я показувала його твоєму бухгалтеру, і він погодився.
— Ви показували його Девіду? — запитала я.
— Я попросила його нічого не розповідати, — відповіла докторка Полсон. — Я хотіла сама тобі розповісти.