Я пройшлася очима по сумі, а потім ще раз. Це було більш ніж справедливо.
— Чому? — запитала я.
— Тому що я хочу, аби ти сказала «так», — відповіла вона.
— Але чому? Чому саме це місце?
Вона усміхнулася про себе.
— У нас були птахи, коли ми зростали. Папуги та кури. Я доглядала за ними. Я завжди хотіла бути ветеринаром. Я завжди хотіла мати власну клініку, із самого дитинства. Але коли я закінчила ветеринарну школу, грошей не було. Мої батьки були шкільними вчителями. Ми не мали великих статків. Якийсь час я працювала ветеринаром на заміну в різних місцях. Потім твій батько найняв мене. Я гадала, що пропрацюю якісь кілька років, достатньо довго, аби довести до ладу справи з кредитом. Але потім захворів мій батько, і коли я розібралася з цим, захворіла моя матір. У мене ніколи не було слушного часу.
— І ви справді хочете це місце.
— Тут усе, що мені потрібно.
— І ви хочете зробити цю пропозицію. Ця пропозиція в папці.
— Мені вже ухвалили кредит. Усі папери всередині.
Я переглянула сторінки.
— Я повинна подумати про це, — сказала я.
— Я добре дбатиму про клініку, — сказала вона. — Обіцяю.
— Я знаю, — відповіла я.
Після цього вона делікатно та впевнено встала, щоб піти.
— Докторко Полсон, — звернулася я. Вона зупинилася у дверях. — Він ніколи не міг налагодити справи, щоб це не означало. Якщо вам цікаво. Але я гадаю, він намагався.
Вона нічого не відповіла. Коли вона вийшла, тиша, що прийшла натомість, була щонайменше такою ж дивною і сюрреалістичною, як і будь-яке зі створінь Гораціо.
Тато і докторка Полсон… Я промовляла ці слова знову й знову, і я не могла змусити їх набути сенсу. Чому він мені не розповів? Чому він не виправив ситуацію? Несподівано я розізлилася.
Я злилася на Еллен Полсон за те, що вона виявилася не такою, якою, як я думала, мала б бути. Вона була не просто докторкою Полсон, що оглядала пацієнтів у другому оглядовому кабінеті, і саме цей факт порушував щось делікатне й чутливе. Вона хотіла чогось, як і я. Вона була змучена, й ображена, і розчарована, як і я. Усі ці місяці вона ховала в собі свої секрети, своє горе і свої бажання, не показуючи нічого — достоту як чапля, що зачаїлася в очереті. Тепер, коли вона мені все розповіла, я навіть не знаю, як дивитися їй у вічі. Я більше не знала, хто вона насправді.
Я злилася на батька за все. За те, що він не виконував того, що мав би, за те, що занадто довго вичікував момент. За те, що ніколи нічого не розповідав. За те, що змусив почуватися поламаною. За те, що дав себе вбити, ймовірно, за щось безглузде.
Я злилася на себе за те, що не помічала того, що відбувається просто перед моїм носом. За те, що упускала правду, коли до неї було рукою сягнути, тому що я не звертала на це уваги.
І я злилася, що мене всюди недостатньо, за те, що не була достатньо дорослою, чи достатньо вправною, щоб належно керувати цим місцем. Я злилася, що стою перед вибором, і в будь-якому разі я щось втрачаю. Якщо я збережу за собою клініку, то докторка Полсон покине її — можливо, не одразу, але рано чи пізно покине. Так чи інакше, вона знайде власний шлях, як улаштувати своє життя. Якщо я прийму пропозицію, я втрачу єдину константу в моєму житті.
Але найменше обурення в мене викликало те, що вона мала рацію, коли вирішила викупити мене. Мені тут не місце. Це моє минуле.
Я не заслуговувала бути тут, на відміну від докторки Полсон.
Пропозиція була гарна. Мені не потрібно було підтвердження Девіда Ґінна для цього. Але я все одно вирішила провідати його. Був пізній вечір, і він зачинявся. І попри те він прийняв мене й підсунув крісло, щоб я сіла.
— Як давно ти знав? — запитала я.
— Кілька тижнів, — відповів Девід. — Я розумію, такі рішення важко даються.
— Мій батько прийняв би таку пропозицію?
Девід усміхнувся про себе й сумно похитав головою.
— Це було його життя, — сказав він. — Можливо, якби він був готовий піти на пенсію… Але, щиро кажучи, він навряд чи пішов би колись на пенсію, Маржан.
— Значить, це я розпродую його спадщину, — сказала я.
— Це тільки твоя думка щодо цієї ситуації, — сказав Девід. Він склав долоні докупи. — Але, можливо, я можу висловити ще одну. Усе, що ти зробила за ці останні місяці, було, по суті, ушануванням його спадку.
Це змусило мене ледь усміхнутися. Девід і гадки не мав про все те, що я зробила за останні кілька місяців. Хай там як, проте він сприйняв мою усмішку як заохочення, і продовжив з рішучим кивком: