— Ти взяла на себе відповідальність, хоч і не мусила. Ти могла розпродати все й податися геть, але ти так не вчинила. Ти керувала цією клінікою, і ти продовжувала її утримувати. Ти дала собі раду з кожною проблемою, що поставали перед тобою. І я гадаю, що якби зараз тебе побачив батько, він би пишався тобою.
Девід мав рацію. Я гадаю, що батько пишався б мною. Він міг би зробити все по-іншому, але зрештою саме ми врятували світ. Татусі живуть заради таких речей.
— Дякую, Девіде, — сказала я. — Для мене це багато означає.
Він підвівся й простягнув руки для обіймів, а вже за мить обхопив мої плечі й міцно притиснув до себе. Мені здалося, що він плаче, але зовсім трохи.
Через якусь мить він відпустив мене, і ми знову стояли на відстані витягнутої руки. Його очі, блискучі від сліз, були осяяні іскрою ідеї. Він плеснув у долоні, поклав підборіддя на щиколотки пальців, і допитливо звів брову.
— Скажи, що ти робиш завтра ввечері? — запитав він. — Є якісь плани? Приходь на вечерю. Ми могли б відсвяткувати. Спадщину твого батька і твоє майбутнє. Ліз і діти будуть раді тебе бачити. Що скажеш?
Його очі світилися теплом, смутком і надією.
— Звісно, — відповіла я.
Розділ тридцять третій. Вечеря
Дім Ґінна був менший за інші будинки навколо, і трохи пошарпаніший по краях. На подвір’ї росло інжирне дерево з темними краплинками плодів під широким листям. У вікнах горіло світло — тепле і привітне. Через гілки дерева я змогла зазирнути в їдальню. Елізабет готувала стіл. Я не бачила її з часу поминок.
Я пройшла повз інжирне дерево і припаркувала свій велосипед під сходами, що вели до вхідних дверей. Скільки разів я підіймалася цими сходами, зі спальним мішком у руці, йдучи від татової автівки, припаркованої прямо на узбіччі? Це міг бути мій батько, який стояв поруч і чекав, аби віддати мене на ніч чи дві до Ґіннів. Мені могло бути дев’ять років, і я все ще б вірила, що це нормально.
На мить мені здалося, що все це вже відбувалося, так ніби я повернулася у своє минуле. Відчуття було настільки переконливим, що я спіймала себе на тому, що ніби занурююся в попередню версію себе, ту, яка нічого не знала про прихованих істот чи сімейні таємниці. Було заманливо прикинутися на вечір, що мій світ нормальний настільки, наскільки це можливо.
Але я більше не була тією дев’ятирічною дівчинкою. Я навіть не була тією ж дівчиною, якою була тоді, коли помер мій батько. Я почувалася жорсткішою. Мій погляд став гострішим. Мій світ не був нормальним, і ніколи не буде. Таємниці були всюди. Усі мрії та нічні кошмари чигали невидимцями в кожному проході, за кожним лицем. І деякі з них, найдивніші з них, колись потребуватимуть моєї допомоги. На мені тепер був обов’язок — пильнувати, бачити світ чітко, намагатися зрозуміти якомога більше.
Двері відчинилися, і на порозі постав усміхнений Девід.
— Діти, — покликав він через плече, — Маржан тут!
Коли я ввійшла всередину, на сходах почулася штовханина. Рамзі й Коул спускалися так швидко, що тільки їхні коліна, лікті та русяве волосся миготіли в очах. Минуло кілька років відтоді, як я бачила їх.
— Вісім і шість, правильно? — запитала я.
— Дев’ять і сім, уявляєш? — відповів Девід.
Вони підросли, і в них тепер було більше енергії та духу: Рамзі — вдумливий, занурений у свої думки; Коул — дикий, неохайний і буйний. Вони вже були дуже схожими на дорослих, якими зрештою стануть. Але вони все ще були дітьми, і вони підтвердили це, коли обидва підбігли до мене: Коул узяв мене за руку, а Рамзі схопив за ногу.
— Ти завжди була їхньою улюбленою нянею, — сказав Девід. — Проходь усередину.
Усередині було чисто, світло й тепло. На столику біля дверей стояла ваза з букетами квітів. Девід зняв з мене пальто й повісив його.
— Сідай-сідай, — сказав він, проводячи мене до дивана у вітальні, на якому я колись спала. — Я принесу тобі щось попити.
— Я зараз підійду, — прозвучав голос Елізабет з кухні.
На камінній полиці стояли фотографії: Девід з Елізабет у день їхнього весілля; виснажена Елізабет у лікарняному платті колише немовля Рамзі; Девід тримає немовля Коула, поки Рамзі сидить на колінах Елізабет. Брати в сонячний день, що повзають по камінню на краю величезної водойми. Поруч із фотографіями лежало кілька різних дрібничок: полірована мушля; зменшена модельверсія старого «порше»; майстерно оздоблена латунна фляшка з пробкою. Все було саме таким, яким я його пам’ятала.
Девід повернувся з двома склянками води і мискою горіхів.
Рамзі й Коул улаштувалися в кутку, де грали в якусь карткову гру з яскравими картинками й незрозумілими правилами.