— Ти маєш інакший вигляд, Маржан, — сказав Девід. — Ти здаєшся впевненою. Ти маєш вигляд людини, що готова вступити в дорослий світ.
— Не знаю, — сказала я, — але думаю, що готова до наступного кроку.
— До якого?
— Важко пояснити, — відповіла я.
Я вже все спланувала в голові. Я продовжу сімейну традицію — я мусила продовжити, і сумнівам тут не місце. Але я не могла зробити це так, як зробив би мій батько. Це було просто неможливо.
Ми не збиралися більше мати справу з ветеринарною клінікою. Ми були б чимось вільнішим, гнучкішим. Я попросила б доктора Батіста допомогти, а з докторкою Полсон домовилися б про оренду процедурної кімнати, якщо вона нам знадобиться. Я б найняла Меллорін помічницею, бо ніколи не знаєш, коли вам знадобиться відьма. Я б могла навіть покликати Ерзу. Вона володіє корисними навичками.
Якщо я правильно все спланувала, то пропозиції докторки Полсон буде достатньо, аби покрити річні витрати. Це буде хаотичний рік, але хаос мене не лякає — я виросла з ним. Гадаю, я повинна бути вдячна за це своєму батькові.
І, звісно, я мушу закінчити школу.
Ми сіли на свої місця, і я спостерігала, як хлопці ходять гральними картками туди-сюди, забувши про все на світі. У цей момент з кухні до нас вийшла Елізабет у зеленому фартушку, рукави закочені по лікті, світле волосся зібране у практичний хвіст.
— Вже майже час вечеряти, — сказала вона, а потім, звертаючись до хлопців: — Закінчуйте гру й ідіть мийте руки.
Хлопці навіть вухом не повели, щоб закінчувати цю гру, тож незабаром Елізабет підійшла до них і забрала картки:
— Після вечері, — сказала вона, не звертаючи уваги на їхні протести. Після цього вона, усміхаючись, повернулася до мене: — Я багато чула про твої пригоди.
— Ви… е… чули? — запитала я.
— Я думаю, це чудово, що ти робиш, — сказала вона.
— Справді?
Мені було цікаво, що саме, на її думку, я роблю і що взагалі їй відомо.
— Клініка багато означала для твого батька, — сказала Елізабет. — Він би пишався тобою за те, що ти продовжувала утримувати її.
Коул пройшов між нами, не звертаючи уваги на нашу розмову, і простягнув мені свої картки. На одній із них був намальований вогнедишний дракон, а на іншій — моторошний замок з освітленими вікнами.
— Здається, удача на твоєму боці, — сказала я.
Він задоволено кивнув і потупотів назад.
— Я приготувала запечене ягня, — сказала Елізабет, повертаючись на кухню. — Сподіваюся, ти не проти.
І наче за командою, з кухні донісся теплий, дивовижний запах часнику, трав та ароматної ягнятини. Хтось смикнув мене за сорочку. Я поглянула вниз: на мене дивилася пара великих карих очей Рамзі, достоту як у його батька. Він помахав мені рукою.
— Привіт, Маржан, — сказав він.
— Привіт, Рамзі, — сказала я у відповідь. — В якому ти вже класі?
Рамзі підняв три пальці. Він усміхнувся, показуючи відсутній зуб.
— Але він займається математикою з чотирикласниками, — сказав Девід. — Розумна дитина. Чи не так, друже?
Рамзі невпевнено знизав плечима і, зненацька засоромившись, потихеньку пішов помити руки перед вечерею.
— Вони такі дорослі, — сказала я.
— Ще тиждень тому вони були немовлятами, — сказав Девід. — У це важко повірити.
Він підвівся з крісла, взяв свою склянку з водою і провів мене в їдальню.
Ми порозсідалися за столом: Девід на чолі, Рамзі та Коул — один навпроти одного в дальньому кінці. Запечене ягня, вилискуючи у своєму соку, сиділо перев’язане на білому сервірувальному тарелі. У глибокій мисці височіла гора з маслянистого картопляного пюре й касероль із тушкованої капусти, посипана шматочками підсмаженого часнику. Для дітей були макарони з сиром і часникові тости у плетеному кошичку.
Девід взяв обробне кухонне начиння й почав нарізати м’ясо.
Мені на тарілку поклали шматок ягняти й ложку картопляного пюре. Елізабет роздала дітям макарони з сиром, і вони з радістю накинулися на їжу:
— Улюблена страва Коула, — пояснила вона, на що Рамзі з гордістю додав: «А моя піца».
Ягня було ідеально приготоване — рожеве, ніжне й соковите. Пюре було масляним і густим. Капуста виблискувала на моїй тарілці.
— Що ж, — промовила Елізабет, — bon appétit.
Я взялася різати ягня. На секунду ніж застряг, і я вже було подумала, що це м’ясо тверде, як стара шкіра. Але вже за мить воно піддалося, і ніж пройшов крізь нього, ніби це було тепле масло. Із розрізу здійнявся стовп пари з ароматом розмарину. Від цього запаху в мене потекла слинка.