Однак коли я піднесла виделку до губ, п’янкий аромат поступився місцем зовсім іншому — притхлому, смердючому й мерзенному.
Не встигла я відчути цей запах, як він звіявся, але мій шлунок уже скрутило. Я з гучним брязкотом впустила виделку. Всі глянули на мене.
— Усе гаразд? — запитав Девід.
— Вибачте, — сказала я.
Девід з Елізабет перезирнулися, стурбовані і збентежені.
— Щось не так… з їжею? — зважилася запитати Елізабет лагідним, але ображеним тоном.
— Ні, — сказала я. — Без сумніву, їжа чудова.
Я насилу всміхнулася, прокашлялася кілька разів і спробувала заспокоїти свій шлунок глибоким вдихом. Я поглянула вниз на тарілку. Їжа все ще була прекрасною на вигляд, кращою за все, що я їла в останні тижні. Вона мала достатньо добрий вигляд, щоб забути про жахливий запах, але не зовсім.
Я відсунулася від столу й підвелася.
— Мені просто потрібно трохи свіжого повітря, — сказала я і поспішила у вітальню, де зупинилась і почала глибоко дихати.
Через хвилину ввійшов Девід зі склянкою води в руках.
— Тобі зле? — запитав Девід.
— Зі мною все буде добре, не хвилюйся, — відповіла я.
Я справді почувалася краще, перебуваючи вдалині від їжі. Ще кілька хвилин тут і, можливо, це відчуття зникне зовсім.
Я відчувала, як Девід стоїть там. Краєм ока я бачила тінь, яка важко нависла наді мною. Мені було занадто соромно, і я почувалася занадто збентеженою, щоб подивитися йому в очі. Я роззирнулася в пошуках чогось, на чому можна було б сконцентрувати свій погляд, і нараз мої очі зупинилися на старій металевій флязі на каміні.
— Ти сумніваєшся у своєму рішенні? — запитав він голосом, що, здавалося, лунав здалеку. — Усе гаразд, якщо це так. Ти ще нічого не підписала.
— Жодних сумнівів, — відповіла я.
— Я розумію, що тепер страшні часи, — продовжував Девід. — Усе змінюється. Я впевнений, що все здається таким непевним. Важко усвідомити, чи робиш ти правильний вибір.
— Правильний вибір? — запитала я.
Мене справді хвилює саме це?
— Тобі доведеться змусити себе повірити у свій вибір, — сказав він. — У цьому весь фокус. Ти віриш у це доти, допоки це не стає правдою.
— Достоту як управління власним бізнесом, — сказала я.
Запах — ніби сміття. Ніби мертвеччина. Мені здалося? Чи це щось інше? Він здавався таким…
— Як і будь-що інше, — сказав він. — Віра, ілюзія, реальність. Ми самі створюємо світ навколо нас, Маржан. Це магія, і ми робимо її щодня.
— Хіба? — запитала я.
Щось промайнуло в моїй голові, мимовільна думка, запитання, що сховалося в пітьмі мого розуму, перш ніж я встигла озвучити це.
— Можливо, ти хочеш побути наодинці? — сказав Девід.
Я почула, як він розвернувся, щоби повернутися в їдальню. Я втупилася у фляшку, намагаючись пригадати ту думку, щоб вона міцно закріпилася в моїй свідомості. Але єдине, що зринало в моїх мізках, це слова Девіда.
Віра, ілюзія, реальність.
Ми робимо її щодня.
Чогось бракує.
— Девіде? — звернулася я.
Я почула, як він зупинився. Моє серце закалатало як шалене.
— Як ви познайомилися з моїм батьком? — запитала я.
Якусь мить він мовчав.
— Що ти маєш на увазі?
— Маю на увазі вашу першу зустріч із ним. Як це сталося? Він шукав тебе? Ти телефонував йому у справах? Як це було?
Знову тривале мовчання, і в цю мить світ почав розвалюватися навколо мене. Я чудово знала, що ця тиша означає. У такій тиші зароджується брехня.
— Гадаю… — промовив він. — Нас познайомили.
— Хто вас познайомив? — запитала я якомога спокійнішим голосом.
— Я не… — Він замовк. — Навряд чи я пам’ятаю. — І після цього він різко змінив тему. — Повертайся до столу. Нас чекає пиріг у духовці. Яблучний пиріг. Ми збиралися зробити тобі сюрприз, але…
— Дезорієнтація, — сказала я.
— Перепрошую?
— Венс Коґланд, — продовжувала я. — Лаббок, штат Техас.
Ще одна довге, незрозуміле мовчання.
— Маржан, що це за питання такі?
Я розвернулася до нього, щоб подивитися йому в очі, і побачила в них страх.
— Чого бракує, Девіде? — запитала я. — Скажи мені.
— Про що ти говориш?
Його голос був гадано спокійним, але ці запитання заскочили його зненацька. Він простягнув до мене руку, і я відступила назад.
— Хто це вчинив? — запитала я.
— Вчинив що? — запитав Девід.
Він зробив іще один крок до мене, а я зробила ще один крок назад.