У дверях стояла Елізабет.
— Що тут коїться? — вигукнула вона.
— З нею щось не так, — відповів Девід.
— Розкажи їй, — сказала я. — Розкажи їй правду. Розкажи про Венса Коґланда.
Він продовжував іти вперед, а я — назад.
— Тримайся від мене подалі, — промовила я.
— Мені викликати поліцію? — запитала Елізабет, тримаючи в руці мобілку.
— Не треба, — сказав він, примирливо витягнувши обидві руки перед собою.
— Хто вбив Венса Коґланда? — запитала я.
На обличчі Елізабет відобразився жах. Я бачила Рамзі, що визирав із пройми дверей. Я почувалася трохи божевільною. Але тепер це не мало жодного значення. Я була тут. Я пройшла довгий шлях. Я мусила пройти його до кінця.
— Хто вбив мого батька?
— Девіде? — голос Елізабет прозвучав тихо й нажахано. — Про що вона говорить?
— Ні про що, Ліз, — відповів Девід, не зводячи з мене очей. — Вона просто переживає тяжкі часи.
— Татку? — вигукнув Рамзі.
— Не підходь, хлопче, — сказав він. — Свого брата також сюди не пускай. Маржан…
— Ні! — сказала я. — Я не послухаю тебе, поки ти не даси відповіді на мої запитання.
— Присядь, і ми поговоримо.
— Це був ти, Девіде? Це ти був у Лаббоці?
— Заспокойся, Маржан, — промовив він. — Ти не усвідомлюєш, про що говориш.
У кімнаті ставало спекотно — сухий, пекучий жар із запахом паленої кориці та гвоздики. Ми танцювали по кімнаті — він наступав, а я відхилялась і відступала.
— Ти зробив це, — сказала я. — Це був ти.
— Ні, — сказав Девід.
Я відступила назад у їдальню. Рамзі сховався в кутку. Коул усе ще сидів на кріслі. Він плакав.
— Це був ти, — повторила я. — Ти вбив їх обох.
— Ні! — закричав Девід. — Ні! Ні! Ні!
Я не могла сфокусувати свій погляд на ньому. Він був розмитим. Усе було розмите — хитлива, спотворююча пляма з кольорів і світла. Моє серце гучно гупало в грудях. Я була впевнена, що в кімнаті стало ще спекотніше. Здавалося, ніби я згораю.
— Ти вбив Венса, і ти вбив мого батька.
— Тримайся подалі від мене, — прогарчав Девід. — Тримайся подалі від мого дому, тримайся подалі від моєї сім’ї.
Їжа, що була на наших тарілках, зникла. Натомість валялися клапті картону, шматки технічної гуми, зіжмаканий папір. Брудна вода. Сміття. Аромат вечері пропав, а натомість прийшов затхлий сморід багаторічної пустки, запах гнилого сміття. Фарба почала відлущуватися від стін. Вона тріскала й пухирилася на моїх очах. Лампочки вибухали в цоколях, розсипаючи по кімнаті бризки іскор.
— Я лише хочу знати, чому, — сказала я. — Чому ти вбив мого батька?
Але він більше не слухав мене. Він жбурнув стіл набік, і той, пролетівши через усю кімнату, розбився об стіну. Елізабет закричала. Коул і Рамзі тепер ридали разом.
Девід Ґінн поглянув на мене.
— Що ти накоїла? — запитав він. Він поглянув на свої руки й доторкнувся до обличчя. — Що ти накоїла?
— Девіде? — промовила Елізабет, але тепер її голос було ледве чути. Ридання дітей також стали тихішими. Я почала шукати їх, але дітей уже ніде не було. На тому місці я побачила лише по жмені сміття. Стара швабра з гуркотом упала на підлогу, де раніше стояти Елізабет Ґінн. Замість Рамзі лежав іржавий ланцюг. Його брат, Коул, тепер став лише жмутом вицвілої газети. Їх не стало, усіх їх. Вони ніколи й не існували.
Мені зробилося зле.
— Що ти накоїла? — все повторював Девід.
Він стояв там, де раніше було чоло столу, вперши руки в боки, схлипуючи від безпорадної огиди, а навколо нього на його очах розпадався його власний світ.
Нарешті кімната набула свого справжнього вигляду. Темна, забита дошками, притулок для павуків та щурів. Це було не житло для сім’ї, та й очевидно, що жодна сім’я не замешкувала тут уже багато років. Девід стояв навпроти мене на іншому боці кімнати, а в його очах безмовно палали лють і біль.
Ми мовчали, довго мовчали. Чути було лише його плач, перемежовуваний гучним хлипанням. Він повільно хитав головою, не вірячи власним очам. Він постарів років на двадцять. Мені було цікаво, чи зрозумів він щось із того всього.
— Це ще не все… — пробурмотів він собі під ніс. — Це не все.
— Ти не людина, Девіде, — прошепотіла я. — Ти ж відчуваєш це, правда?
Він глянув на мене, і в його погляді були лише порожнеча та зневіра.
— Чогось… — почав було він.
— Знаю, — сказала я. — Я знаю, що ти відчуваєш.
Він насупив брови. Його очі втупилися в мене, виблискуючи чорною ненавистю. Повітря навколо мене наче загусло. Воно почало вібрувати й гудіти. Він зробив крок до мене, і порив гарячого повітря майже збив мене з ніг.