Я зачинилася в порожньому кабінеті батька, щоби почати готувати домашні завдання. Він прийшов через деякий час, одягнений у свій білий халат. Його волосся було трохи розкуйовдженіше, ніж зазвичай, і вигляд він мав трохи змореніший.
— Пішли зі мною, — сказав він.
Він провів мене холом до третього процедурного кабінету:
— Відчиняй повільно, — сказав він тихим голосом, — і зачини двері за нами.
Усередині було тьмяне світло. З процедурного столу донеслося хрипіння. За мить — знову. На столі лежав боксер: очі напівзаплющені, язик звисає з одного боку пащі. Він був під’єднаний до крапельниці.
Мій батько взяв стілець і підсунув прямо до столу, підсунув обережно, щоб не видати жодного звуку. Після цього він так само обережно сів і кивнув мені, щоб я принесла ще один стілець і приєдналася до нього.
— Стрихнін, — сказав він мені пошепки, коли я сіла біля нього. Він глянув на мене, аби впевнитися, що я уважно його слухаю. — Ми викликали в нього блювоту. Дали активоване вугілля й заспокоїли. Тому… — Він замовк, подивившись на сплячого пса. — Що ми робитимемо далі?
Він перевіряв мене.
Я замислилася на секунду. Отруєння стрихніном спричиняє в собак сильні судоми, що призводять до смерті, якщо негайно не втрутитися. Мій батько зробив для нього все, що міг, усе, що можна було зробити для отруєного пса. Тепер ми…
— Тепер ми спостерігаємо, — сказала я. — Спостерігаємо за спазмами.
— Добре, — сказав мій батько, — а якщо в нього почнуться судоми?
Мені довелося трохи подумати.
— Більше заспокійливого? — сказала я, дещо сумніваючись у своїй відповіді.
— Дуже добре, — сказав він, — тоді чому в кімнаті панує напівтемрява й тиша?
— Тому що… — промовила я, сподіваючись, що відповідь прийде до мене сама.
Коли того не сталося, мій батько закінчив думку:
— Тому що яскраве світло й шум можуть спричинити ці судоми.
— Так… — сказала я.
— Ми встигли вчасно, — сказав він, і я почула щось схоже на полегшення в його голосі.
Після цього ми просто сиділи, слухаючи дихання боксера й дивлячись, як то здіймаються, то опускаються його груди.
Гав.
Гав.
Гав.
— Світ не зобов’язаний щось тобі пояснювати, — сказав він, — але зобов’язаний я. Коли ти будеш готова, я все тобі поясню.
— Можливо, це те, що потребує практики.
Ми були в кабінеті, розташованому далі по коридору від великої зали. Я лежала на вузькій кушетці, а моя свідомість, сила та рівновага поверталися до мене. Хлопець приблизно мого віку, котрого звали Себастьян, стояв біля вікна, запхавши руки в кишені й дивлячись удалину. Я здогадувалася, що це він допоміг донести мене сюди, але мені було надто соромно запитувати. Саймона ніде не було видно.
— Я могла б погодитися з тобою, — сказала я, — якби ще знала, що це було.
— Ти почуваєшся краще?
— Можна й так сказати. Де Саймон?
— Я гадаю, що він наразі розмовляє з керівництвом моєї школи. Сподіваюся, він підтвердить мою відмазку.
— Саймон — твій…
— Дядько, — сказав він. — Я перебував у школі-інтернаті, але коли почув, що Кіплінґ захворів, то… Що ж, ось я й тут.
Він мав такий вигляд, ніби лише щойно щось згадав, після чого швидко пройшов через усю кімнату до столу, де стояв глечик з водою. Він налив склянку й простягнув її мені. Цього разу я пила повільно, і коли закінчила, то виявилося, що в мене достатньо сил, аби присісти.
Мої нерви все ще дзвеніли від несподіванки, шоку й болю. Справжні відчуття зникли, але я відчувала їхнє приглушене відлуння у своїх кістках. Коли я зупинилася і прислухалася, то зрозуміла, що дихаю обережно, передчуваючи стискаючу печію, яку відчувала раніше.
Себастьян присів навпроти мене. Він був високим, трохи зависоким для стільця, якого собі обрав. Його ноги були занадто довгі, тому на високо здійнятих колінах руки не могли комфортно покоїтись. У результаті він був схожий на неоковирний крендель із веснянкуватим обличчям і нечепурною рудою стрижкою, як у першокласника. Він, напевно, був трохи незграбний скрізь, куди б не пішов, але це була приваблива незграбність. Лікті й коліна і, незважаючи на них, настільки яскраве обличчя, що воно захоплює кожного, наче прожектор. Це було моє перше справжнє враження про нього.
— Що тут насправді трапилося? — запитав він. — Якщо ти не проти розповісти.
— Я не впевнена, — відповіла я.
Це здавалося занадто безглуздим, аби я зважилася сказати про це вголос.