— Ти зробила це, — сказав він. — Це твоя вина.
— Ні, — промовила я. — Девіде, ні. Не потрібно…
Але мені пересохло в горлі. Я дихала жаром. Повітря вихорилося навколо Девіда Ґінна з кожним його кроком. Я похитнулася назад, але вже не було куди відступати.
— Я монстр, — сказав Девід Ґінн, — і це твоя вина.
Його голос лунав звідусіль. Він лунав зі стін, з підлоги. Я втратила рівновагу і спіткнулася, а потім я лежала на спині, а Девід Ґінн стояв наді мною.
— Будь ласка, — промовила я, — я хочу допомогти.
Він похитав головою.
— Ти не можеш допомогти, — відповів він.
Потім Девід простягнув руки вниз, узявся за мою шию й почав її стискати. Я опиралася, але він був сильніший. Здавалося, що його пальці ніби зі сталі. Пульсуючий, грімкотливий звук заповнив мою голову. Мій зір вужчав і вужчав, і все довкола почало здаватися дуже, дуже далеким.
Мені було вісім років, я лежала у своєму ліжечку, роздивляючись зорі на стелі. Мій батько розповідав мені історію. Останню історію, яку він будь-коли мені розповідав.
Розділ тридцять четвертий. Лампа вигрібника
У давній давнині…
Однієї зоряної ночі на тихомирній вулиці одного великого міста бідняк знайшов олов’яну олійну лампу, яку залишив якийсь мандрівник. Лампа була пооббивана й пом’ята, але все ще годяща. Її прикрашало хитромудре різьблення, а до вишуканих деталей та орнаментів на ній, безперечно, доклав руки талановитий ремісник. Певна річ, за неї можна було б уторгувати добрі гроші на базарі, якби бідняк знайшов чесного купця.
Натомість він відніс лампу до своєї хатини біля річки. Він був вигрібником і заробляв собі на прожиток тим, що очищав нічні горщики багатіїв у великий чан, а потім вивозив відходи до вигрібних ям для спалювання. Його хатина була майже поруч із цими ямами, і через це дим від вогнища часто проникав до його маленької кімнатчини, як і сирість від ріки, тож у хатині ночами було завжди холодно. Але це було його життям, і він звик до цього.
Він приніс ганчірки й узявся протирати лампу. Не встиг чоловік очистити її, як із її носика вирвався стовп синього вогню, здійнявся до самої стелі, а тоді завис перед очима бідняка. Від жару верткого вихору тремтіло повітря. Полум’я пахло паленою корицею та гвоздикою, але диму при цьому не було. У самому його центрі витала маленька бліда постать із підібганими за східним звичаєм ногами та яскравими й гострими, наче діаманти, очима.
— Я знаю, хто ти, — промовив бідняк. — Я не хотів завдавати тобі шкоди.
— І ти не завдав жодної, — відповів джин. — Злий маг замкнув мене в цій в’язниці двісті сорок років тому. Ти звільнив мене.
Бідняк, незнайомий із жахіттями в’язниць, розслабився.
— Було б краще, якби твій перший смак свободи був у більш приємному місці, — сказав він. — Я всього лише бідний вигрібник, і ця хатина — все, що в мене є. Але ти можеш почуватися тут як удома.
Джин вклонився, і полум’я вклонилося разом із ним.
— Слова, гідні короля, — промовив він. — Але я твій боржник. Тричі ти можеш просити мене, і тричі я виконаю твої прохання, якщо буду спроможний.
— А що у твоїй владі? — запитав бідняк.
— Вогонь і вітер, — відповів джин. — Від мене неможливо приховати таємниці, бо щойно вони промовлені, вітер запановує над ними й ніколи не забуває. І жодне творіння людське не захищене від мене, бо вогонь розтопить навіть камінь.
— Я мав сина колись, — сказав бідняк. — Він був молодий, коли помер від віспи. Ти б міг повернути його?
— Час не підвладний мені, — відповів джин. — Жаль мені твого сина і тебе, але я не можу виправити те, що вирішив забрати час.
— Я мав дружину колись, — сказав бідняк. — Я кохав її. Але коли помер хлопчик, вона відвернулася від мене. Ти міг би повернути її назад?
— Якщо вона жива, — сказав джин, — я можу повернути її тобі. А якщо вона в скорботі, можливо, зможу забрати її сум від неї, бо в горі — слід вітру та вогню. Проте я не можу змусити її покохати тебе.
— Тоді я не знаю, що просити в тебе, — відповів бідняк.
— Деякі просять золото, — сказав джин.
— Золото не принесе мені щастя, — сказав бідняк.
— Деякі просять гареми жінок, — сказав джин. — Хоча, щиро кажучи, їхні гареми — це марево, зіткане з вогню, а їхні втіхи — ілюзії, вимальовані пломінцем.
— Я не плекаю ілюзій, — сказав бідняк. — І я застарий для гаремів.
— Я можу подарувати тобі ціле королівство, — сказав джин.
— Я не король, — відповів бідняк.
— Я можу дарувати життєву силу, — сказав джин. — Один подих вогню в жили — і людина зможе тижнями обходитись без сну і прожити сотню років, перш ніж постаріє.