— Сон — це місце, де я бачу свого сина, — відповів бідняк. — І я не маю жодного бажання жити ще сотню років.
— Однак я в боргу перед тобою, — промовив джин. — Тричі можеш ти просити, і тричі я виконаю твої прохання, якщо буду спроможний.
Бідняк замислився.
— Якщо вітер підвладний тобі, — промовив він, — можливо, можеш відвернути дим вигрібних ям геть від мого дому.
— Буде виконано, — сказав джин.
І водномить здійнявся з річки вітер, і дим із вигрібних ям понісся геть від хатини.
Бідняк знову замислився.
— Якщо вогонь підвладний тобі, — промовив він, — можливо, можеш його залишити трохи для мене, щоб зігріти моє скромне житло.
— Буде виконано, — сказав джин.
Він простягнув руку й поклав крихітний, мерехтливий пломінець на долівку посеред хатини. І вмить кімнатчину заполонило променисте тепло жару, а за мить бідняк відчув це приємне тепло в кістках.
— Ще раз можеш попросити мене, — сказав джин.
Бідняк замислився.
— Чи обов’язково робити це зараз? — запитав він.
Джин зітхнув.
— Ні, — відповів він. — Але мій народ не прийме мене назад, допоки я не виконаю свій обов’язок перед тобою. Доти ж я змушений жити серед вас.
Після цих слів він вийшов із полум’я і став людиною — з худорлявою статурою, яскравими та гострими очима, і з ледь помітним натяком на вогонь на щоках.
— Вибач, — промовив бідняк. — Боюся, я ув’язнив тебе знову.
— У твоєму розпорядженні знову три бажання, — сказав джин.
— Це оброк, — сказав бідняк.
— Вони були дані добровільно, — відповів джин. — Я перетворюся на чоловіка, якого ти бачиш перед собою, і можливо, тобі насниться вогонь та вітер, але ти забудеш усе, що знав про мене, допоки не вимовиш моє ім’я.
— Дуже добре, — сказав бідняк. — Тоді скажи мені його.
— Я скажу лише раз, а потім забуду, — промовив джин. — Так це працює. Ім’я буде твоїм, допоки ти не промовиш його вголос. Ти готовий?
— Готовий, — відповів бідняк.
Розділ тридцять п’ятий. Чогось бракує
Коли я промовила ім’я, воно прозвучало тихо і придушено. Але попри все воно прозвучало, і коли це сталося, Девід попустив свій хват і відступив назад. Його лють зникла, а на її місці з’явився спокійний, допитливий вираз обличчя.
— Твій батько врятував мені життя, — промовив він тихим, замисленим голосом. — А я врятував його.
Я присіла, все ще задихаючись і відкашлюючись. Повітря в кімнаті було спокійним і лагідним, як уночі. Девід Ґінн сумно усміхнувся до мене.
— Ти вбив його, — сказала я.
— І так, — відповів він, — і ні.
Він подав мені свою руку. Не знаючи, що мені ще робити, я взяла її, і він допоміг мені підвестися. Потім він розкрив долоню, щоб показати крихітний вогник, що мерехтів усередині. Він залишив пломінець висіти поміж нами в повітрі, і тепер він освічував кімнату дивним сяйвом.
— Це правда, що Девід Ґінн убив твого батька, — сказав він. — Але ти більше не розмовляєш із Девідом Ґінном. І якби я був тоді там, то не допустив би смерті твого батька.
Він не виглядав інакше. Можливо, був спокійніший. Не обтяжений нічим. Але якимось чином я знала, що він говорить правду. Він більше не був Девідом Ґінном. Він мав вигляд, як Девід Ґінн, але був кимось абсолютно іншим.
— Не розумію, — промовила я.
— Ти достатньо розумієш, — сказав джин. — Ти вимовила моє ім’я.
Його очі зблиснули в моторошному мерехтінні полум’я.
Я прокашлялась. Моє горло все ще горіло.
— Чому, — запитала я, — чому ти вбив його?
— Як я вже сказав, — відповів джин, — насправді не я його вбивця. Але, гадаю, я можу відповісти на твоє запитання. І я вірю, що ти заслуговуєш почути мою відповідь. Однак є інші речі, які я спершу повинен тобі пояснити.
— Венс Коґланд, — сказала я.
— Так. Це почалося з нього.
— Будь-яка достатньо велика й багата сім’я зрештою може привести в цей світ щось на кшталт Венса Коґланда, — почав свою розповідь Девід. — Нещасливий збіг статистики й людської природи. Я знав його лише короткий проміжок часу, але вітер розповів мені все, що я хотів знати про нього.
Коґланд був дрібним хуліганом — лінивим, злим, боягузливим і не надто розумним. Він вважав себе недоторканим, і думав, що має право на все, що йому заманеться. Знову й знову його сім’я вносила за нього заставу, підкуповувала свідків його численних підпалів і дрібних злочинів, наймала дорогих адвокатів. За всі роки свого життя Венс Коґланд, цей нікчемний покидьок, ніколи не проводив у в’язниці довше ніж одну ніч.