Удень Венс працював на Феллсів у Новому Орлеані. Порт був головним вузлом для міжнародних перевезень. Венс вступив у місцеву профспілку моряків і став зручним сторожем для тварин, грошей і товарів, що ввозили та вивозили з країни. Принаймні деякий час він мав якусь цінність для Феллсів. Але було надто багато бійок, надто багато виплат, і, зрештою, Венса відправили вглиб країни, давши йому нове призначення, що практично гарантувало відсутність бандитських дій: Лаббок, штат Техас.
Це рішення дало бажаний ефект. Венс був фактично звільнений у Феллсів. Але трапилося непередбачуване: Венсу стало нудно.
Він використовував сімейну стипендію, щоб налагодити побічний заробіток від продажу краденого антикваріату. У нього було достатньо зв’язків із контрабандистами та крадіями з часів життя в Новому Орлеані, тому він завжди мав стабільний запас товарів на продаж. А за роки роботи на Феллсів він познайомився з чималою кількістю тіньових багатіїв, готових купити крадений антикваріат. Певний час він процвітав у тіні Лаббока, і не мав нічого спільного із сімейного бізнесу.
Але коли одна старенька принесла до нього старовинну пляшку — сімейну реліквію, яку привезла її бабуся з Османського Іраку, два світи Венса зіткнулися. Ця жінка сподівалася отримати справедливу ціну за пляшку. Здогадуючись, що міститься у пляшці, Венс усе одно назвав їй ціну, яку ніяк не можна було назвати справедливою. Коли старенька розважливо відмовилася, він пішов назирці за нею до її дому, де побив до непритомності монтувалкою й украв пляшку.
Справжній Фелл, володіючи таким могутнім предметом, негайно задіяв би всі ресурси родини. Але Венсу були чужі як дисципліна, так і пошана, щоби на перше місце ставити обов’язок перед родиною, а не власні жадібність і забаганки. Тієї ночі, у підсобці ломбарду, він намагався викликати джина.
— Можна тільки уявити, — сказав джин, — якими б огидними, тупими й передбачуваними були його бажання.
Пізно ввечері мій батько отримав тривожний дзвінок, і наступного ранку він уже летів до Далласа, а я стояла на ґанку будинку Сари Колтон-Вонґ (моя найкраща подруга в другому класі), тримаючи в руках сумку для ночівлі. Це було через три місяці після смерті моєї матері.
Чого не знав Венс Коґланд про пляшку, в якій був запечатаний джин, то це того, що її не так просто відкрити. Заклинання й закляття, що запечатали джина всередині, не зникають самі собою, якщо просто потерти пляшку чи лампу. Для цього існують складні й конкретні рухи, які необхідно виконувати в певнній послідовності. Звісно, можна вгадати правильну послідовність дотиків, погладжувань, слів і жестів. Так само можна намагатися обійти цей спосіб методом спроб і помилок. Але для цього треба мати терпіння. Венс Коґланд не був придатний ні для першого, ні для другого.
Венс установив пляшку в лещата, відкрутив корок розвідним ключем і спробував витягнути магічне створіння спочатку за допомогою вішалки для одягу, а потім вдавшись до кліщів-гострозубців. Йому пощастило витягнути джина наполовину з пляшки, але той застряг, і в такому положенні пробув більшу частину дня — наполовину всередині й наполовину зовні. І ось яку картину побачив мій батько, коли ввійшов у магазин Венса: наполовину звільнений джин, що неймовірно страждає від страшного болю, і божевільний недоумок, якому знадобилося це створіння лише задля власних забаганок.
Мій батько прогнав Венса до іншої кімнати й узявся за роботу. Дії Венса безнадійно порушили магію, яка б дала джину можливість безболісно звільнитися. Тому моєму батькові не залишалося іншого вибору, окрім як закінчити почате Венсом настільки обережно, наскільки це можливо. Він використав вазелін, аби змастити горлечко пляшки, і тримав руки джина, поки той повільно, дюйм за дюймом, вибирався з пляшки, зупиняючись щоразу, коли біль ставав нестерпним.
— Процес був важким, — продовжував Девід. — Кожен дюйм завдавав жахливого болю. Але твій батько був добрим і терплячим. Після кожного незначного просування вперед він зупинявся, аби дати мені передихнути.
Нарешті з гучним ляском і незначним викидом бездимного полум’я джин вислизнув із пляшки прямо на підлогу ломбарду. Щойно той упав, як Венс Коґланд уже стояв там з рушницею в руці.
— А тепер забирайся, — сказав Венс моєму батькові. — Це моє.
І джин, який уперше за сотні років ожив у цьому світі, опинився перед вибором, кому він зобов’язаний своєю свободою — чоловікові, що намагався силоміць витягнути його з пляшки, чи тому, кому вдалося обережно визволити його?