Таким чином мій батько отримав три бажання.
— Перше бажання, — сказав Девід, — було важко назвати бажанням. Це була необхідність, щоб вижити. Венс Коґланд хотів, щоб я служив йому, і він не бажав погоджуватися на щось менше. Він навів рушницю на твого батька, і той попросив захистити його.
— Отже, ви вбили Коґланда, — сказала я.
— Світ без нього навряд чи погіршав, — відповів Девід.
— Якими були інші два бажання?
Девід на мить замислився. Він схилив голову в тінь, і лише на секунду його силует мав майже такий самий вигляд, як у старій версії. Потім він підняв голову, дивний вогник загорівся в його очах, і він знову став кимось іншим.
— Друге бажання, — промовив він, — було для тебе.
— Для мене?
— Так, — відповів Девід. — Твій батько попросив мене забрати твій смуток.
Його голос був рівний, беземоційний, голос людини, яка читає рецепт брауні.
— Мій… смуток?
— Твоя матір померла, — відповів Девід. — За декілька місяців до того.
— Ні, це я зрозуміла, — сказала я. — Мій смуток? Він попросив тебе забрати мій смуток?
— Гадаю, це було понад його сили впоратися з цим, — відповів Девід. — Твоє горе, і його власне.
— Тому ти просто… — Я намагалася дібрати кращі слова, але не знайшла. — …забрав його геть? Весь?
— Я виконав те, що мене попросили, — сказав Девід.
У мене була сотня запитань, але жодне з них не мало значення, тому що я чудово знала, що Девід не бреше. Я не тужила за батьком, тому що в мені не лишилося туги. А мій смуток за матір’ю був спійманий, а потім стертий, і все, що від неї залишилося, це фрагменти спогадів, які, здавалося, належать комусь іншому. Це мало бути правдою. Це єдина річ, яка мала якийсь сенс і пояснювала мої відчуття.
— Я-як? — нарешті промовила я, заїкаючись. — Як можна позбавити людину суму?
— Ти спала, — відповів Девід. — Я знайшов тебе уві сні. Ти була прикута до свого смутку, як до якоря, і я визволив тебе.
— Кумедний спосіб сказати мені про те, що ти зіпсував усе моє життя, — сказала я.
Девід знизав плечима. Він не збирався виправдовуватися. Мабуть, і не було за що. Я почувалася дуже маленькою, як крихітна шахова фігура, яку піднімають і переміщують над шахівницею великі, безпристрасні руки. Навіть мої власні почуття не належали мені. Їх змінили й викривили, поки я спала. І всі ці роки батько знав про це й не сказав мені ні слова.
І поки я стояла там, розгублена, роздратована й безпорадна, у моїй голові промайнула одна думка.
— Отже, — промовила я тихим, покірним голосом, — я була сумною?
— Ти була настільки сумною, наскільки це взагалі можливо, — відповів Девід. — Ти плакала днями й ночами. Ти захворіла через сльози. О так, ти була в печалі, Маржан. Ти любила її дуже сильно. Ти тужила за нею всім своїм серцем.
— І що з усім цим сталося? Вони просто… зникли?
— Ти була дитиною, яка втратила матір, — сказав Девід. — Твої страждання були горою. Навіть якби я захотів, то мені знадобилося б ціле життя, щоб розбити їх і розвіяти за вітром. Ні, вони не зникли. Вони ніколи не були надто далеко.
Щомиті після смерті матері я відчувала порожнечу всередині себе. Щоночі я прислухалася до голосу у своїй голові, що говорив мені: «Чогось бракує». Коли я втекла з дому, коли вибухала від емоцій — усе це тому, що я шукала той важливий, відсутній фрагмент мого серця. Я б ніколи, ніколи за все своє життя не здогадалася, що його забрав у мене джин, виконуючи бажання мого батька.
Я не знала — плакати мені чи сміятися:
— А яким було третє бажання? — запитала я. — Чиє життя він знівечив із ним?
— Твій батько не встиг використати його, — сказав джин. — Він тримав його про запас, і через це я не можу повернутися до небесних палаців, де колись жив. Я був у боргу перед людиною, і тому я залишаюся людиною доти, доки мій борг не буде сплачений.
— Не розумію, — промовила я. — Ти вбив мого батька. Чому ти вбив його, якщо він був потрібен тобі, щоб виконати останнє бажання?
— Я не вбивав його, — сказав Девід. — Це Девід Ґінн убив його.
— Хіба це не одне й те саме? — запитала я.
— Аж ніяк, — відповів Девід. — Я дух вітру й вогню. Я блукаю в хмарах і танцюю в снах. Девід Ґінн був бухгалтером, який любив свою сім’ю понад усе на світі й був готовий на все, щоби вберегти її.
— Але ж він був тобою, — сказала я, — а ти був ним.
— Девід був людиною, беззаперечно, — відповів джин. — Він не знав, ким він є насправді.