Це були дві картки, що їх показував мені Коул. Дракон і моторошний замок. Обидві лежали лицевою стороною догори — трохи змінені, проте цілі. Я підняла їх, а потім озирнулася на джина. Чи були випадковістю ці два неоднозначні реквізити з фантазії про сім’ю Ґіннів? Чи були вони взагалі справжніми?
Джин мовчки спостерігав за мною з темряви їдальні, тінь серед тіней.
Розділ тридцять шостий. Останні бажання
Я підписала договір із докторкою Полсон через тиждень. Ми домовилися про справедливу орендну плату за процедурну кімнату і склали кілька чітких протоколів щодо її використання. Було дещо незвично без порад Девіда під час процесу, але я уклала договір, який сама хотіла, та й докторка Полсон, схоже, також була задоволена. Доктор Батіст із радістю погодився за потреби допомагати мені.
Меллорін також охоче приєдналася до команди.
— Здається, ти стаєш усе впевненішою, — сказала вона.
— Вчуся в найкращих, — відповіла я.
Ми з Меллорін мали спільні уроки анатомії, і я не приховувала, що дружу з нею. Невдовзі вона почала обідати зі мною, Керрі та Ґрейс. Спочатку Керрі ставилася до неї з певною підозрою. Хоча ми й домовилися ніколи не обговорювати події у «Звіринці» на людях, було й так зрозуміло, що Меллорін, Ґрейс та я пов’язані між собою, і врешті-решт Керрі розслабилася. Нас і так вважали дивною компанією, а з Меллорін ми були ще дивніші, проте мені було байдуже.
Вона тепер почала спілкуватися з батьками, принаймні раз у тиждень. Вони хотіли, щоб Меллорін повернулася додому, але вона відмовилася — ввічливо, але твердо.
— Вони люблять мене, — якось сказала вона мені. — Я знаю, що люблять. Я також люблю їх. Але вони все ще налякані. І допоки вони не зрозуміють, що немає причин боятися, так буде краще. — На мить у її голосі прослизнула розгубленість, проте яскрава іскорка знову замерехтіла в її очах. — Можливо, вони зміняться. Я сподіваюся на це.
Я спіймала себе на думці, чи існує закляття на такий випадок.
Я вагалася телефонувати Ерзі. Якась частина мене все ще не бажала мати з нею нічого спільного. Але Ерза знала темну сторону цього світу, і її досвід міг би стати у пригоді. Коли я все ж таки зателефонувала, то мені спало на гадку, що я не була впевнена, чи вона погодиться. Я не могла собі дозволити ті гроші, якими Гораціо розкидався направо й наліво. Усе, що я могла запропонувати, це час від часу знаходити заховані речі, і виявилося, що цього було достатньо.
Ми з докторкою Полсон уклали договір у кабінеті. У кімнаті було тихо й панувала ділова атмосфера, так ніби ми працювали в бібліотеці. Кожна з нас уважно прочитувала, а відтак погоджувала текст, перш ніж його підписати, тоді як нотаріус стояла в кутку з печаткою в руці. Коли все було готово, ми обійнялися, поки нотаріус посвідчувала контракт, а потім усі пішли, а я залишилася.
Кабінет тепер мені здався меншим і старішим, ніж коли я вперше прийшла на цю посаду. Водночас він видався більш порожнім і менш знайомим, хоча я нічого не змінювала в ньому. Я сіла в крісло батька й востаннє закинула ноги на стіл.
«Чогось бракує», — пробурмотів голос усередині. Ця думка змусила мене всміхнутися. Принаймні я знала причину цього відчуття.
Мені стало цікаво, чи схвалив би мій батько те, як я вирішую справи, проте це не мало значення. Тепер це не його проблема — утримувати звірів живими й здоровими. Тепер це була моя справа, і тільки я повинна була все робити так, як вважаю за потрібне.
Мені здавалося, що я розумію цих створінь трохи краще, принаймні, краще, ніж Феллси. На мою думку, Гораціо розумів їх також, але інакше, ніж я — ймовірно, навіть краще за мене. Можливо, вони були нашою уявою. Можливо, наші найбільші надії й найпотаємніші страхи настільки могутні, що можуть набувати живої фізичної форми. Можливо, мантикора була сукупністю нічних сновидь, а Кіплінґ, грифон, був утіленням наших найшляхетніших інстинктів. Я не була впевнена. Я не вдавала, що знаю, чому вони чи як саме вони існують. Мабуть, мені й не потрібно було знати.
Але в одному я була впевнена. Гораціо казав про це. Усі створіння посідають якесь місце в житті людей. Коли вони приходять, то приносять труднощі та зміни, але найбільше — значимість своєї присутності. Вони приходять до людей, які можуть виділити їм таке місце. Меллорін та її самотність, Кент Хаяші та його ненависний талант, навіть Гораціо з його жахливо хибними прагненнями — усі вони вабили, закликали істот, що ввійшли в їхні життя.
У цих створінь був особливий талант знаходити місця, які їм найкраще підходили. У житті багатьох людей було дуже багато порожніх місць. У мене вони також були. І, можливо, вони були як магніти. Можливо, вони слугували маяками — не для кожного створіння, а для одного конкретного. І, мабуть, кожен звір був голодним духом, що шукав саме той простір, саме те місце, де йому найкраще.