Я уявила світ, змережаний доріжками людей і створінь, які намагаються відшукати одне одного. У гонитві за відчуттям чогось, чого ніколи не відчували, опиняючись наодинці в місцях, де мова незнайома, де звичаї безглузді. Перетинаючи нічне шосе, ховаючись у найгустіших лісах чи найтихіших пустелях, чи на самотніх дахах високих будівель. А потім врешті-решт зустрічаються віч-на-віч у теплому під’їзді — шерсть у багнюці, зболені серця в синцях, уперше усвідомлюючи, навіщо вони пройшли такий довгий шлях.
Можливо, той день, коли ви впустили цих тварин у своє життя, прийняли їх цілком, той день, коли ви вирішили взяти на себе той тягар, був днем, коли ви нарешті зрозуміли, чого вам насправді бракувало.
Джейн Ґласс зателефонувала мені через кілька днів після продажу клініки. Я вперше почула її голос після тієї ночі в маєтку Гораціо. Ночі, коли я рятувала світ.
— Мені потрібно зустрітися з тобою, — сказала вона.
Ми зустрілися на старій вицвілій лавці біля обгородженого майданчика для собак, на якій ти якоюсь мірою ставала невидимою, щойно всідалася на неї. Можливо, на неї наклав закляття якийсь чарівник-безхатько. Тепер я вірила в існування таких людей, таких, наприклад, як Меллорін, які досягають успіху у своїй справі лише один чи два рази за все життя, проте залишають після себе довгий слід цікавих невдач. Я прийшла на зустріч першою, тому всілася на лавку й спостерігала, як золотистий ретривер з особливим захопленням бореться зі стафордширським бультер’єром.
Джейн підсіла до мене через кілька хвилин, поклавши поміж нами полотняну сумку. Із сумки донісся важкий, глухий звук.
— Відкрий її, — сказала вона.
Усередині був чайник.
— Джейн, — прошепотіла я.
— Я повинна була це зробити, — сказала вона. — Гадаю… Я гадаю, що, можливо, нам не слід цим більше займатися.
— Як…
— Це було нескладно, — відповіла вона. — Принаймні, не настільки складно, як гадалося. Не знаю, чи ти чула, але наразі приблизно сто п’ятдесят звірів на волі. Це послугувало непоганим відвертанням уваги.
— Коли вони дізнаються…
— О-о-о, вони будуть дуже розлючені, — сказала Джейн. — Але після сьогоднішнього дня навряд чи вони зможуть хоч щось вдіяти. У кожному разі, я подумала, що ти захочеш бути тут. Побачити його.
Не мовивши більше ні слова, вона поклала свою долоню на накривку чайника і зняла її. За грубо зробленим отвором панувала важка, чавунна темрява, що пахла попелом та димом. На мить ніщо не ворухнулося.
Через декілька секунд щось заворушилось у глибині чайничка. Крихітний срібний дракончик злетів із темряви на крильцях колібрі. Він завис перед нами, і його сріблясте тіло переливалось у промінні полудневого сонця, наче ртуть. Його великі допитливі очі розглядали нас якусь мить.
— А ось і ти, — промовила Джейн. — Я так давно хотіла зустрітися з тобою.
Дракон завис навпроти її обличчя.
— Тепер ти вільний, — сказала вона. — Сподіваюся, що ми загалом поводилися з тобою гідно.
Дракон нічого не сказав. Він повисів у повітрі ще якусь мить, після чого зник у небі, ніби смужка яскравої блискавки. Джейн дивилася йому вслід із виразом тужливого задоволення.
— Я подумала, що ти, як ніхто інший, оціниш це, — сказала Джейн. — Щиро мовлячи, це ти мене надихнула. Якщо ти змогла звільнити всіх цих тварин, то… — Вона, сміючись, на мить замовкла. — Ти встановила планку до біса високо.
— Як тепер хтось знаходитиме мене? — запитала я.
— Повір, вони знайдуть, — відповіла Джейн. — Таким самим шляхом, як вони знаходили й нас, коли потребували допомоги. Можливо, я б могла допомогти тобі з цим.
— Ми б скористалися твоєю допомогою, — сказала я. — Ти знаєш цей світ краще, ніж будь-хто з нас.
— Хто ми?
— Деякі люди, — відповіла я. — Друзі.
— Ми тепер з тобою друзі, Маржан? — запитала Джейн.
— Гадаю, могли б бути, — сказала я.
— У такому разі так, — відповіла Джейн. — Я погоджуюся. Джейкоб також.
— Хто такий Джейкоб?
Джейн кивнула в бік дороги. Там стояв припаркований знайомий чорний седан. Водій, притулившись до пасажирських дверей, ліниво махнув нам татуйованою рукою.
— Ти можеш йому довіряти? — запитала я.
— Не всі ми поганці, — відповіла Джейн.