— Ми починаємо через кілька тижнів, — сказала я. — Є дещо, про що я повинна подбати в першу чергу.
Політ до Лондона був довгим і незручним. Нам із доктором Батістом довелося сидіти в самому кінці літака, тому що це були єдині місця, які я могла замовити в найкоротший термін і вкластися в бюджет. Але я не переймалася комфортом.
Саймон Стоддард не видавався здивованим, коли дізнався про мій приїзд, як не здивувався й тому, що я хотіла йому розповісти. У Кіплінґа пір’я випадало жмуттям. Його кігті тріщали й розколювалися, коли він ішов, а м’язи тремтіли від кожного кроку. Його зір погіршувався. Саймон вислухав мене й мої зізнання спокійно, навіть стурбовано, а потім запросив нас із доктором Батістом до маєтку.
Їдучи вузькими сільськими путівцями до маєтку, я відчула легкість усередині мене. Правда, яку я знала, більше не лякала мене. Тепер вона належала іншим людям. Вони зроблять із нею те, що захочуть, а я буду поруч, щоби допомогти зробити правильний вибір.
Але ця легкість балансувала зі страхом, який я відчувала відтоді, як ми сіли в літак. Якоїсь миті я зустрінуся з ним віч-на-віч. Я не хотіла втрачати його. Але я не заслуговувала на його дружбу, і було дуже егоїстично думати, що мої почуття мали якесь значення в цій ситуації. Я використала його, коли потребувала допомоги і, хотіла я того чи ні, ввела в страхітну оману. Я б не хотіла, щоб у моєму житті з’явився хтось на кшталт мене. Особливо не в такий час.
У маєтку нас зустріла невелика делегація Стоддардів. Одні з них благали зберегти Кіплінґу життя, а інші благали, щоб його страждання нарешті припинилися. Себастьяна не було серед них, що було полегшенням. Ми вислухали кожного з них. Потім я розповіла їм все, що знала, а після дала змогу доктору Батісту. Попри зміну часових поясів і дивність цієї зустрічі, він достатньо добре тримався. Удвох нам вдалося переконати майже всіх підписати згоду на приспання Кіплінґа.
У наступні два дні за роботу взявся доктор Батіст. З допомогою Саймона він закупив необхідні йому хімікати, а з моєю допомогою приготував місце для ін’єкції — виступаюча вена на лівій передній лапі Кіплінґа. Ми зголили на цій ділянці шкіри шерсть та пір’я й помітили місце уколу маркером. Кіплінґ упродовж усього процесу спостерігав байдужими, червоними від сліз очима.
Маєток почав наповнюватися Стоддардами різного віку. Вони купчилися в коридорах і блукали територією. Вони сиділи біля чорного ставка наодинці або невеличкими групками, перешіптуючись між собою. Один за одним вони проходили до кімнати, що стала прихистком для Кіплінґа, і мовчки складали йому пошану.
Щоразу, коли якась автівка під’їжджала до маєтку, я виглядала Себастьяна. Коли я його не бачила, то відчувала суміш розчарування з полегшенням. Я було навіть подумала, що він узагалі не з’явиться. Одна частина мене сподівалася, що мені не доведеться з ним зустрітися. Інша ж частина дуже прагла поговорити з ним, відчути комфорт від того, що я не зовсім сама.
Коли ж Себастьян усе таки з’явився, то ледве помітив мене. Він пройшов мимо мене у великій залі та привітав холодним кивком. Решту дня мені було зле.
Наступного разу я побачила його в тій самій вітальні, де ми вперше зустрілися. Він кинув на мене погляд, у якому було порівну злості й безпорадності, а потім відвернувся. Себастьян не збирався докладати жодних зусиль, щоби поговорити зі мною. Якщо мені хотілося щось розповісти йому, я повинна була завоювати його увагу.
Я пройшла через кімнату рідні Стоддардів до того місця, де він стояв, ігноруючи зустрітися поглядами. Він подивився на мене тільки тоді, коли я зупинилася просто перед ним. Тоді я побачила, що його очі були червоними від сліз.
— Привіт, — промовила я.
— Привіт, — промовив він.
— Ми можемо поговорити, — запитала я, — десь подалі звідси?
Ми покинули маєток через бічні двері і, проминувши луг, зайшли в ліс, причому всю дорогу ми мовчали. Почав накрапати дрібний дощ. Ліс наповнився запахом суглинку та моху. Мої черевики грузли у вологій землі. На деревах щебетали шпаки. По листю стукотів дощ. Ми йшли доти, поки маєток не зник очей, тоді я й зупинилася.
— Себастьяне, — промовила я, — пробач.
Він також зупинився за кілька кроків переді мною. Кілька секунд він просто стояв там, спиною до мене.
— Ти мене обнадіяла, — нарешті сказав він.
— Я була розгублена, — відповіла я. — А потім злякалася.
Він повернувся до мене лицем, у його очах стояли сльози.
— Що ти хочеш, щоб я тобі сказав? — запитав він. — Ти хочеш, щоб я пробачив тобі?