— Я не могла його врятувати, — сказала я. — Навіть тоді. Усе, що я могла зробити, це пришвидшити його смерть. Мені прикро, що я цього не зробила.
Він похитав головою.
— Ти злишся, — сказала я. — У тебе є повне право злитися.
— Я не знаю, хто я, — відповів він. — Так, я злюся. Я не знаю, на кого чи на що злюся. Гадаю, на всіх і все. Хоча зазвичай мені сумно. Хіба ти не можеш зробити щось іще? Щось на кшталт… я не знаю, магії?
— Магія це… дещо інше, — сказала я. — Вона може бути десь у мені, проте я не вмію чаклувати.
— Хіба ти не можеш знайти когось…
Себастьян обірвав свою думку, а потім вилаявся, кивнув і задивився кудись у безвість. За якийсь час, запхавши руки в кишені, він присів на пеньок від поваленого дерева.
— То це все, — промовив він. — Грифон. Його неможливо врятувати…
Я могла б сказати йому багато заспокійливих речей про Кіплінґа — що він прожив гарне життя, що йому пощастило побачити стільки поколінь Стоддардів, що його любили стільки людей упродовж століть. Проте сум, мабуть, дечим схожий на гнів. Ти маєш право на нього стільки, скільки тобі потрібно. І так само як гнів, сум не любить, коли його стримують. Він хоче бути поміченим.
візерунки підвісної стелі, сонячне світло й дивна тиша
Я підійшла й сіла поряд з ним. Я взяла його руку у свої. Я більше не знала, ким ми були одне для одного. Але я знала, що йому потрібна підтримка. І я не збиралася підвести його знову.
— Це його ліси, — промовив він. — Я хочу, щоб люди про це пам’ятали.
— Тоді розкажи їм, — відповіла я. — Розкажи всім.
У ніч перед останнім днем Кіплінґа Саймон, доктор Батіст і я сиділи в маленькій відокремленій вітальні, щоб востаннє обговорити деталі. Ін’єкція була вже готова. Проте ми не знали, чи її буде достатньо, тому про всяк випадок доктор Батіст розрахував таку дозу, яка могла б убити десятьох коней.
— Він витягнув мене зі ставка, коли мені було п’ять років, — сказав Саймон. — Я впав туди. Я міг потонути. Можу закластися, упродовж свого життя він урятував з води з дюжину дітей Стоддардів.
— Ви ніколи не думали, щоб обгородити той став? — запитав доктор Батіст.
— Нам він ніколи не був потрібен, — відповів Саймон. — Гадаю, ми багато в чому сприймали Кіплінґа як належне. Він завжди був поруч.
— Мені дуже жаль, що я дозволила йому страждати, — сказала я. — Мені соромно перед усіма вами.
Саймон сумно усміхнувся.
— Не впевнений, що ми були готові відпустити його. Навіть зараз це здається неможливим. Як узагалі хтось може бути готовим до цього?
У величезній залі невеличка групка Сдоддардів сиділа з Кіплінґом біля вогню. Мама давала вказівку маленькій дитині обережно погладити лоб звіра, уздовж пір’я. Я спостерігала за ними якусь мить і відчула теплий, гіркий смуток. Я вперше чітко відчула порожнечу в собі, порожнечу в самому центрі мого серця, де мала б бути печаль.
— Він наш, — сказав хтось поруч зі мною: дворецький, що прийшов із чашками гарячого шоколаду для дітей. Він зупинився у проймі дверей, із горняток на таці йшла пара, а в його очах стояли сльози. — Чи то ми всі його. Ми страшенно сумуватимемо за ним.
Ранок був бадьорим і прохолодним. Легкий іній мерехтів на траві, а схід сонця забарвив його в помаранчевий колір. Я прийняла душ, одягнулася й зустрілася з Саймоном та доктором Батістом біля сходів. Сім’я вже давно прокинулася й була вдягнена в темне.
Разом ми підняли Кіплінґа з підлоги. Грифон похитувався на ногах, що тремтіли під його вагою, і то розправляв, то складав крила, намагаючись віднайти рівновагу.
Саймон обережно вивів Кіплінґа в широкий головний коридор, а відтак через чорний вхід назовні. Спочатку він ступав повільними, невпевненими кроками, зупиняючись через кожні декілька секунд, щоб перепочити. Щоразу коли він зупинявся, його м’язи так тремтіли, що я переймалася, чи зможе він узагалі дійти до визначеного місця.
Проте щойно він опинився на свіжому повітрі, здалося, трохи пожвавішав. Саймон вів Кіплінґа за собою, і той, здається, розумів, куди ми прямуємо. Невдовзі саме Кіплінґ очолив ходу, а Саймон ішов поруч із ним, поклавши одну руку на горувате плече звіра.
Алоїзій Стоддард був похований на пологому схилі під дубом. Його могилу позначав потьмянілий, потертий гранітний камінь з лопатоподібною верхівкою. Поруч із нею була розстелена товста біла тканина, і Кіплінґ цілком природно скрутився на ній калачиком. Сім’я скупчилась довкола, тягнучи до нього руки, щоби востаннє погладити його по голові та крилах. Він поглянув на них великими, стомленими очима, тихенько клацнув дзьобом, а потім поклав голову на землю.