— А ти? — запитав він за мить. — Ти в нормі?
Коли я поглянула в ці блакитні очі й не побачила нічого, окрім співчуття, щось усередині мене обірвалося.
Я не плакала, коли помер мій батько. Ні на поминках, ні в будь-який з інших днів. Плач просто ніколи не приходив до мене. Але зараз, тут, у цьому незнайомому місці, раптом нізвідки вирвались ридання. І зупинити їх було годі, тож мені нічого іншого не зоставалося, окрім як сидіти і плакати, і почуватися зніченою, безпорадною дурепою. Я навіть не могла точно сказати, у чому була причина того плачу: мій батько, це дивне і прекрасне створіння в кімнаті поруч, чи несправедливість цього всього, чи нескінченно повторюване чому, чому, чому.
— Бувало і краще, — сказала я, витираючи очі, коли найгірша хвиля плачу пройшла.
Себастьян усе ще дивився на мене і, на моє здивування, він не гидився моїм шмаркатим виглядом.
— Може, вийдемо на свіже повітря? — запитав він.
Навколо садиби було безліч прогулянкових доріжок. Себастьян провів мене повз розарій і трав’яне поле, призначене для якоїсь гри, про яку я ніколи не чула. Поки ми йшли, він жваво ділився уривками з історії — це крило було добудоване в 1836 році, цей фонтан подарував король Ґеорґ, ці вітражі були зроблені у Фландрії з використанням хімікатів, від яких люди втрачали глузд.
— Звідки ти це все знаєш? — запитала я.
— Моя сім’я дуже серйозно ставиться до своєї історії, — відповів він. — Я гадаю, це почасти тому, що один із нас пережив усі ці події.
— Я почула, що ти сказав раніше, — зізналася я. — У коридорі.
Він не був збентежений:
— Я не мав на увазі…
— Все гаразд, — сказала я, — я не знаю, як це все працює. Ви мусите звернутися до когось іншого.
— Він не піде на це, — сказав Себастьян. — Він вірить у… щось. Опікуючись Кіплінґом, він вважає, що все повинно робитися належним чином, інакше заповіт буде порушено.
— Що за заповіт?
Себастьян розсміявся:
— Дехто вважає, що Кіплінґ дав нам все, що ми маємо, що він обрав нас, тому що ми якимось чином заслуговуємо на це, і що ми повинні жити так, як це було завжди, інакше він покине нас і забере з собою все наше щастя.
— Але ти так не вважаєш.
— Для мене, — сказав Себастьян, — Кіплінґ є членом сім’ї. Ми годуємо його, ми прихистили його, тому що він один із нас. Ніщо інше не має значення.
В кінці поля для гри була стара кам’яна стіна, подібна до тих, які я бачила, коли ми під’їжджали. По той бік стіни земля переходила в пологий зелений схил, а за ним темнів низький густий ліс. Ми спускалися вниз по схилу, поки він не закінчився дзюркотливим струмком. У неглибокому ставку миготіли на світлі крихітні рибки.
Останні три тижні час для мене наче поважчав, відчуваючись як сила тяжіння на іншій, значно більшій планеті. Хвилина в цьому невідомому світі, де я тепер жила, важила стільки ж, скільки десять хвилин у звичайному часі, і коли я зазирала надто далеко вперед, вага всього цього надщільного часу змушувала мої кістки боліти. Тому я не зводила очей із землі, дивилася, куди слід ступати, і не надто переймалася тим, що буде після цього.
Але тут, у цей прохолодний і похмурий полудень за межами маєтку Стоддарда, далеко від усього знайомого, час знову полегшав. Я могла бачити далі, бачити чіткіше. І не було так боляче думати про майбутнє. Я зрозуміла, що мені, мабуть, слід повернутися до школи. Я маю продати клініку, поки вона геть не розорилася. Може, хтось інший краще знає, що з нею робити.
— Повинні бути й інші, — сказав він, — як Кіплінґ. Я припускаю, що ми не єдині твої клієнти.
— Звідки мені знати, — сказала я. — Мій батько ніколи не розповідав мені про це все.
— Звісно, він не розповідав, — промовив Себастьян і на мить замовк. — Вибач. Я не знав твого батька. Я знаю тільки свою родину. Вся ця потайність, брехня… Я просто ненавиджу це. Можливо, він оберігав тебе.
— Оберігав мене?
— Ми, Стоддарди, змалечку вчимося брехати, оберігати секрети. Іноді мені просто хочеться розповісти всім. Кіплінґ — це така дивовижа. Навіщо тримати його при собі? Але все, мабуть, не так просто, чи не так? — Себастьян зітхнув. — У будь-якому разі дядько має рацію. Я повинен бути обачнішим. Я б хотів, щоб він викроїв мені ще день чи два.
Він підняв невеличкий камінчик і жбурнув його у воду. Рибки розлетілися навсебіч крихітним райдужним феєрверком. Солодке, заспокійливе жебоніння струмка повнило прохолодне повітря.
— Ліси Кіплінґа, — сказав Себастьян, киваючи в бік дерев.
Я намагалася уявити, як грифон блукає цим лісом. І маленького Себастьяна, що блукає поруч із ним. Ця картина змусила мене усміхнутися.