— На що це схоже? — запитала я. — Рости з грифоном?
— Я не мав ніякого іншого досвіду дорослішання, — відповів він. — Кіплінґ завжди був поруч. Ти знаєш, що зустрінеш його щоразу, коли повертаєшся додому. Важко тримати такий великий секрет, як він, але це тримає нашу сім’ю разом.
— У якомусь сенсі я розумію тебе, — сказала я.
— Гадаю, це справді так, — сказав він.
Що б він не мав на увазі, що б не думав, він, напевно, помилявся. Але я не хотіла його виправляти тепер. Тому що навіть якщо він вважає, що таємниця, приховувана в моїй крихітній сім’ї з двох осіб, була тією самою дивовижною таємницею, яку його сім’я зберігала так довго, а не маленькою, заплутаною й обезнадієною таємницею непостійного й ненадійного батька-одинака, який, можливо, любив мене, але який також зникав на декілька днів поспіль, не телефонуючи й нічого не пояснюючи — навіть якщо Себастьян так вважав, він усе одно розумів мене краще за всіх моїх друзів.
І, можливо, я також достатньо добре розуміла його.
— Себастьяне? — заговорила я.
Його ім’я, коли я промовила його вперше, звучало ніби крихітний замок десь на пагорбі, затишний, безпечний і теплий.
— Що таке? — він повернувся до мене своїм ясним і беззахисним обличчям.
Щось знайоме, пошарпане і справжнє коливалося просто переді мною, якийсь блискучий просвіток у матерії всесвіту, який благав, щоби його побачили, щоби про нього заговорили. Я бачила це раніше, коли відчула Кіплінґа. Я хотіла, щоб Себастьян це побачив, щоб знав. Але що б я не намагалася розгледіти, воно було надто близьке, і надто яскраве, і надто зламане. І що б це не було, що я намагалася сказати, воно перетворювалося на вугрів у моєму шлунку.
Я знизала плечима:
— Я втомилася.
Він дивно глянув на мене, намагаючись виразити очима те, що не висловила я. Я кволо усміхнулася й відвела погляд. Через якийсь час він здався й повернувся до споглядання лісу.
— Ти можеш залишитися тут, — сказав він, — у нас купа кімнат.
Я хотіла продовжувати спілкуватися з ним. Я відчайдушно цього хотіла. Спілкуватися з тим, хто розумів мене й не говорив загадками. Мені було потрібно це.
Але я не хотіла залишатися. Думка про повернення в маєток, щоб знову побачити Кіплінґа, змушувала мій світ тремтіти, наче брижі на гладіні ставка. Я хотіла опинитися далеко звідси. Я хотіла додому.
— Можливо, іншим разом, — сказала я. — Усе це занадто дивне для мене.
Себастьян з розумінням усміхнувся, але я помітила, що він трохи розчарований.
— Сподіваюся, ти підтримуватимеш зв’язок, — сказав він. — Я не так часто можу бути відвертим із кимось, хто не належить до моєї сім’ї.
— Поки що ти єдина людина, яку я знаю, з якою я змогла поговорити про це, — сказала я. — Включи мене у свою родину за мою дивовижну щирість.
Він усміхнувся мені. Здавалося, ніби він хотів іще щось сказати, але цього не зробив.
Коли ми повернулися до маєтку, Саймон виписав мені чек, сума на якому здалася мені значно більшою, ніж я заслуговувала. Він наполіг на тому, що це була домовлена ціна, і зрештою, я погодилася. Машина відвезла мене до готелю в аеропорту, де я провела більшу частину ночі, ходячи туди-сюди по кімнаті, поки дощ бив у вікно. Я відчувала різні речі, відколи повернулася додому три тижні потому й дізналася дещо про свого батька. Шок, зневіру, провину, гнів — дуже багато гніву. Ніщо з цього не було таким легким і справжнім, як сльози, що вирвалися з мене в маєтку Стоддарда. А тепер, коли сльози минулися, я почувалася спустошеною.
Щось усередині мене було голодним і надламаним. Я могла відчути це у своїх грудях, під ребрами, під родимою плямою у формі півмісяця прямо над серцем. Було правильно просто сумувати. Це було природно, щиро й заспокійливо, як ніщо інше за останні три тижні. Але я більше не могла відчути це знову. А коли спробувала, то я просто відчувала злість і розгубленість.
Розділ п’ятий. Зорро
Тієї ночі, коли я повернулася додому, я доволі довго простояла біля дверей батькової спальні, розмірковуючи, які секрети можуть ховатися за ними. Чи були ще інші тварини на подобу Кіплінґа? Якісь інші Стоддарди? Скільки їх було? Які створіння? Чи змогла б я відчути їх так само, як відчула Кіплінґа? Мій батько забивав мені голову своїми історіями, коли я була маленька. Скільки із них були правдою? І найважливіше запитання, яке змушувало мій шлунок щоразу стискатися:
«Чому він ніколи не розповідав мені?»