— Заждіть, — промовила Ґрейс, перш ніж ми розійшлися врізнобіч. — Куди ви йдете?
— Хімія, — сказала Керрі.
Натомість мені, перш ніж відповісти, довелося згадувати, бо ж відтоді минуло три тижні:
— Іспанська, мабуть.
Ґрейс озирнулася. Коридор почав порожніти.
— Вітаю, — сказала вона, — ви обидві помилилися. Наступний урок — смакування боби. Погнали.
Керрі ледь не схлипнула від хвилювання. Я майже впевнена, що пропуск уроку змусив би її почервоніти так, наче вона підхопила кропив’янку. І я також майже була впевнена, що вона так і вчинила б у цьому випадку.
— Не можу, Ґрейс, — сказала я. — Не сьогодні. Мені треба розібратися з адміністрацією. Я не можу прогулювати заняття, поки намагаюся переконати їх не знижувати мені оцінку.
Керрі полегшено зітхнула, а Ґрейс зморщилася.
— Ви, обидві, зануди, — сказала вона і, гордовито крутнувшись на каблуках, попростувала з перебільшеним роздратуванням. Через плече вона гукнула: «Ланч — надворі». Це була не пропозиція.
В обідню пору Керрі, Ґрейс і я сиділи у сквері кампусу. День видався сонячний, тож багато дітей були надворі. Збившись у гурточки, вони сміялися, галасували чи втикали у свої телефони. Купка дітей із театрального гуртка з’юрмилася довкола дівчинки, яка грала на укулеле і співала пісні Голзі. Декілька хлопців, включно з тим, у якого Ґрейс із першого курсу була закохана, забавлялися футбольним м’ячем, жонглюючи ним туди-сюди. Здавалося, що це був майже звичайний день.
Керрі наминала курячу грудинку, нарізану товстими шматочками, а запивала холодним еспресо. Ґрейс з’їла охолоджену гостру локшину й овочі, які їй приготувала матір напередодні ввечері. Моїм ланчем був бутерброд із арахісового масла на білому хлібі. Принаймі був таким, поки його не побачила Ґрейс.
— У жодному разі, — сказала вона, і після цього моїм ланчем стала охолоджена гостра локшина з овочами, які приготувала матір Ґрейс напередодні ввечері.
— Де ти взагалі була? — спитала Ґрейс, розглядаючи мій розмазаний сендвіч із зачарованою відразою.
— Вдома, — відповіла я, — а потім у клініці. Якою, до речі, я тепер володію. Ось так! — Цього пояснення було недостатньо, і я це відчувала. — Я намагаюся зібратися докупи. Я не намагалася відсторонитися від вас. Я просто не була готова до цього. — Я кивнула в бік школи і трав’янистого поля. — Дотепер.
— Я не можу повірити в те, через що ти пройшла, — сказала Керрі.
Вона похитала головою й подивилася на траву. Мені здалося, я побачила сльози в її очах.
— Дівчата, ну чесно, у мене все гаразд, справді, — сказала я.
— Вони знають, хто це скоїв? — спитала Ґрейс.
У мене було відчуття, що вона мене запитуватиме про це через кожні декілька днів, допоки я не відповім ствердно.
— Ще ні, — відповіла я. І вони навіть не близькі до розгадки.
Я намагалася згадати, чи котрась із них узагалі зустрічалася з моїм батьком. Можливо, Ґрейс заходила по дорозі до клініки раз чи двічі. Можливо, він забирав мене одного разу зі шкільної дискотеки? Я завжди намагалася тримати його подалі від себе. Я боялася, що він усе зіпсує, якщо буде занадто серйозним, чи занадто сумним, чи просто занадто дивакуватим.
— Хочеш поговорити про нього? — наважилася Керрі. — Я маю на увазі, якщо це допоможе?
Я не хотіла говорити про нього. Але я ніколи не могла би сказати те, що хотіла б, ні Керрі, ні Ґрейс.
Я тримала цю історію в таємниці й нічого не промовила. Ґрейс співчутливо поклала свою руку на мою долоню. В цей момент футбольний м’яч пролетів через наш пікнік, і коханий Ґрейс прибіг за ним, вибачаючись перед нами, й особливо перед Ґрейс, яка водномить зачервонілась, як маків цвіт. Ми всі росміялися, і розмова потекла далі, але моя історія так і залишилася моєю.
Був літній ранок, і мені було одинадцять років. Мій батько перебував у відрядженні, а потім повернувся. Короткочасна подорож, думала я, але всі вони викликали одні й ті ж емоції: злість, самотність і жах.
Ми провели ніч за грою в карти. Коли я була маленька, мій батько навчив мене перській картярській грі під назвою Пасур. Ми не так вже й часто грали, але вряди-годи один із нас приносив колоду й ми робили кілька роздач. Це була звичайнісінька колода карт, але мій батько називав масті й лицьові зображення карт їхніми перськими іменами й рахував очки мовою фарсі, і тому ці карти сприймалися зовсім по-іншому.
Мій батько теж виглядав по-іншому. Він був десь деінде, коли ми грали. Я не знаю, чи то був Іран, чи моє дитинство, чи якесь місце, про яке він ніколи не розповідав. Але де б це не було, там була повня щастя й надій, на відміну від тих місцин, де він провів решту свого життя.