Я пішла спати тієї ночі, почуваючись у безпеці. Я більше не була самотньою. Наступного ранку я прокинулася й побачила на своєму кріслі записку, написану різким та чітким подчерком:
«Я пішов рано на роботу. Не хотів тебе будити.
— Тато»
Мої груди стиснулися. Все, що я відчувала, поки він був не поруч, нахлинуло знову, але тепер це було вдвічі гірше. Я була ще злішою, ще самотнішою й переляканішою. Це був той самий день, коли я усвідомила, що цьому не буде кінця. Завжди все буде тільки так і не інакше, і ніколи не стане краще.
Я розірвала записку, перекинула крісло і, гримнувши дверима своєї кімнати, спустилася вниз.
Я стояла на кухні, сповнена відчуття хаосу й небезпеки, а під усім цим у мені зяяла спустошеність, так наче десь у центрі мого серця була чорна діра, яка жадала, щоби її заповнили. У глибині душі чогось не вистачало — чогось доконче необхідного.
Тоді я почала готувати сендвічі.
Я використала всю буханку білого хліба і стільки арахісового масла, скільки могло вміститися на кожній скибці. Я не знала, що іще можна зробити. Я склала їх у купку, приплюснула й запхала назад у пакет із хлібом, а потім поклала цей пакет у заплічник. Заплічник влігся за моєю спиною, і я пішла. Я не знала, куди прямую.
Коли хтось знайшов мене наступного дня, я вже пройшла понад тридцять кілометрів. Мої ноги задерев’яніли й боліли. Я з’їла всі сендвічі, і мені зробилося зле. Я змерзла й була розгублена, і налякана, і я не наблизилася до шуканої цілі.
Батько забрав мене й відвіз додому.
— Я радий, що з тобою все гаразд, — сказав він, і на цьому все.
Коли ми дібралися додому, він подивився на мене так само, як робив це завжди, коли кудись ішов. Ніби зі мною було щось не так, і це «не так» жоден лікар не зможе виправити. Я навіть не припускаю, що він злився.
Я гадаю, йому було соромно.
Ґрейс спіймала мене після уроків, взявши під руку, коли я прямувала до виходу.
— Ми йдемо додому до Турботливого Ведмедика, — сказала вона. — І ти йдеш також.
Сімейна кімната в будинку Керрі була нашим постійним місцем зустрічі. Там було тепло, чисто і багато затишних місць, де можна було посидіти.
Ви могли впасти де завгодно, відкрити свій заплічник де завгодно, під’єднати ноутбук практично де завгодно й підключитися до TeamFinch вайфаю (пароль Fringilla216). Плюс тут були снеки, а холодильник був забитий банками слабоалкогольних газованих напоїв із фруктовим смаком. І на вечерю завжди були раді всім. Це була повна протилежність моєму дому.
— Не знаю, Ґрейс, — сказала я. — Я збиралася йти до клініки.
— Та годі, пішли, — промовила вона. — У будь якому разі ти повинна побачити мій новенький «Блу Вейл».
Я чула про цей «Блу Вейл» за кілька тижнів перед смертю мого батька — старенький універсал «Субару» з пробігом у двісті тисяч кілометрів, який придбали батьки Ґрейс, щоб подарувати з нагоди її шістнадцятиріччя, яке…
— О ні! — промовила я, зупиняючись наче вкопана. — Я пропустила твій день народження!
— Ти пропустила невелику святкову вечерю, — сказала вона. — Не переймайся. Але тепер я змушу тебе прийти, бо, о Боже, Маржан, я не можу повірити, що ти пропустила мій день народження.
«Блу Вейл» був якимось округлим і кутастим водночас, із фарами, які мали такий вигляд, ніби примружувались, і з решіткою радіатора, схожою на насуплене обличчя. Він був довгим і низьким, так ніби намагався прокрастися під більшою машиною. Усередині теж було низько, а сіра оббивка на вигляд була зношеною і потрісканою. Але це була автівка, і Ґрейс була єдиною з нас трьох, хто мав права.
Про всяк випадок я зателефонувала у клініку. Домінік запевнив мене, що все буде чудово навіть без моєї присутності.
— Іди до своїх друзів, — сказав він. — Прибиральниці підметуть вестибюль, а я запасуся ліками й вимкну світло. Можеш не хвилюватися.
У кузові машини було достатньо місця для мого велосипеда. Керрі зголосилася сісти на заднє сидіння, хоча її ноги були задовгими, а задні сидіння затісними. Щойно ми всі пристебнулися, Ґрейс заднім ходом виїхала зі стоянки, виїхала занадто різко, але нам стало весело, і ми всі розсміялися. Потім ми опустили вікна, тому що в салоні «Блу Вейлу» стояв затхлий запах, і тому що було приємно їхати з опущеними вікнами, коли в автівці з тобою лише твої найкращі подруги, і за кілька хвилин ми зупинилися біля будинку Керрі.