Выбрать главу

— Ласкаво просимо додому, Маржан, — сказав батько Керрі, побачивши мене. — Приємно бачити тебе знову.

Я очікувала, поки він запитає мене про мого батька, чи скаже, що йому дуже жаль. Мені полегшало від того, що він цього не зробив. Лише тямущий кивок, і на цьому все. Батьки Керрі були ворушкі й доброзичливі, та ніколи не ставили незручних запитань.

Я взяла з холодильника банку зельтерської зі смаком полуниці, вмостилася на крісло-мішок і взялася за домашні завдання, що накопичилися за час моєї відсутності. Їх було дуже багато. У школі мене запевнили, що закриють борги за ті декілька тижнів, але зараз я почала думати, чи справді вони це зроблять.

Керрі сіла на своє звичне місце на великій підлоговій подушці під вікном і почала студіювати підручник з граматики суахілі. Вона відвідувала школу з поглибленим вивченням китайської мови впродовж шести років до того, як ми всі зустрілися, і їй усе ще подобалося час від часу практикувати з Ґрейс свою мандаринську мову. Враховуючи французьку, якою її батьки іноді розмовляли вдома, вона знала чотири мови.

Ґрейс розв’язувала хімічні рівняння в робочому зошиті в навушниках і з виразом похмурої рішучості на обличчі. Вона лежала на дивані, скинувши взуття, і постукувала пальцями ніг, одночасно перебираючи сторінки молекулярних діаграм. Одного разу вона навіть зняла навушники, щоби сказати: «Це лише вдавана хімія», перш ніж знову ввімкнути музику й повернутися до роботи.

Наша трійця могла сидіти так годинами, кожен занурений у свої проєкти й завдання. Коли ми сиділи тут, світ здавався майже нормальним. Я могла спокійно вдавати, що не була ще недавно на іншому кінці світу віч-на-віч із хворим грифоном, відчуваючи те, що відчував він.

Майже, але не зовсім.

Того вечора, коли Ґрейс відвезла мене додому, я сіла на своє ліжко й записала номер Себастьяна у свій телефон. Коли я подумала про Кіплінґа, хворого й немічного в тій темній кімнаті, всередині мене щось здригнулося. Але коли Себастьян сидів зі мною, поки я ридала, коли ми гуляли по території, коли ми дивилися на ліс, світ здавався менш заплутаним. Трохи теплішим.

Я хотіла менше плутанини. Я хотіла більше тепла. І найсильніше я хотіла когось, із ким могла би по-справжньому поговорити.

«Гей, — написала я, — це та сама американка, що ридала посеред твоїх модних меблів».

Я втупилася на слова, які щойно надіслала за океан, і чекала.

Телефон видав звук хлюпання. Невеличка бульбашка з повідомленням з’явилася під моїм.

«Сподіваюся, тобі вдалося взяти себе в руки».

Я усміхнулася.

«Все ще дуже збентежена», — написала я.

«Будь вдячна, що не ти митимеш по дві сотні тарілок щовечора цілий тиждень».

«?»

«Шкільне покарання за прогули. Їм більше не дозволено бити нас, тож натомість вони намагаються вбити нас повторювальними стресовими покараннями».

Тиша. А потім ще один «хлюп». Чи може якесь хлюпання від повідомлень бути таким значущим? Від нього точно.

«Як почуваєшся?»

«Я вдома лише два дні, але вже почуваюся виснаженою».

«Тобі полегшає, — написав він, — ти звикнеш до цього».

Мені не треба було нічого пояснювати Себастьяну. Він розумів мене з півслова.

«Скільки часу це займе?» — «хлюпнула» я.

«Десь приблизно сімнадцять років».

«Обнадійливо, дякую».

«На твоє щастя, — «хлюпнув» він, — ти тепер можеш безпосередньо контактувати із сертифікованим експертом з дисципліни Зберігання Великих Таємниць».

«Ура, мені пощастило».

Була тривала пауза, достатньо тривала, щоб я замислилася, чи не була я занадто саркастичною. Чи не розлютила його? Чи не образила його почуття? Чи не вирішив він, що я не варта тих зусиль? Чи це те, чого я, зрештою, хотіла? Було б не так складно, не так хитко, якби я могла просто забути Кіплінґа і все, що пов’язано з ним.

Хлюп.

«Я серйозно, — написав він. — Ти можеш завжди поговорити зі мною. Ти можеш розповідати мені все, що забажаєш».

Я почала набирати. Я набрала два слова, подивилася на них, і не надіслала. Вони залишалися на екрані, найправдивіша правда, яку я будь-коли писала.

«Я боюся».

Я дивилася на ці слова дуже довго, мій великий палець нависав над кнопкою «надіслати». Чи варто йому про це казати? Чи можу я йому довіряти?

«Хлюп». Від Себастьяна.

«Хай там як, а я мушу йти мити посуд після сніданку».