Выбрать главу

— Ти хочеш це припинити? — запитав Себастьян. — Мені надалі не писати тобі?

— Ні, — відповіла я. — Я гадаю, що реально би вибухнула, якби не могла ні з ким поговорити. У будь-якому разі це круто. Не знати. Так веселіше.

Себастьян усміхнувся.

— Що? — запитала я. — Я щось таке сказала?

— Ти сказала, що це весело, — відповів він. — Я відчуваю те ж саме.

Коли я виходила з клініки того вечора, то все ще могла бачити обличчя Себастьяна, цю усмішку, ці очі, щось у його обличчі, від чого я не могла всидіти на місці. Я чула його голос, що потріскував через динамік. І мені стало добре. Я відчувала надію. Коли я їхала додому на велосипеді, якесь крихітне й незрозуміле тепло мерехтіло в моїх грудях.

Коли я приїхала, на порозі на мене чекала піца разом із запискою з намальованим на ній усміхненим смайликом.

Я крикнула: «Дякую» в бік дому Франчески, відповіддю на що був собачий хор. Я занесла піцу в дім, плануючи віднести її до моєї кімнати, щоби з’їсти.

Коли я пройшлася по коридору на другому поверсі, килим здавався м’якшим, ніж зазвичай. Було таке відчуття, ніби я прокидаюся від чогось, повертаючись до життя. Потім я побачила двері до кімнати батька — зачинені, як завжди, і в мені здійнялася злість, заглушуючи всі добрі почуття.

Минали тижні. Всі — мої друзі, психолог, якого я відві­дувала декілька разів, докторка Полсон і працівники клініки — вважали, що я збираюся продати бізнес батька. Я ще не намагалася.

Я не могла ще до кінця зрозуміти, чому мені було так важко розлучатися з клінікою. Я не була ветеринаром. Та й сам бізнес був нікудишній. Девід Ґінн, бухгалтер мого батька, а тепер і мій, підтвердив мені це одного вечора.

— Справи кепські, — зізнався Девід по телефону.

— Що мені робити? — запитала я.

— Позбудься клініки за першої-ліпшої нагоди, — від­повів він.

Девід почав працювати з моїм батьком у дивні та важкі місяці після смерті моєї матері. Було не так багато людей, які охоче поринали в цю хмару безладу, якою було наше життя того року. Девід був єдиний, хто залишився.

Я знала, шо він правий. Він, зазвичай, завжди був правий. Але водночас, як мені здається, я чекала, сподівалася, що ось-ось задеренчить телефон, що та дивна жінка, яка привела мене до Кіплінґа, знову зазирне у двері мого офісу. Я хотіла бути корисною. Я хотіла отримати ще один шанс.

Але наступного разу це була не вона.

***

— Перша річ, яку ти повинна знати про мене, це те, що я відьма.

Це були перші слова Меллорін Мартель, які вона сказала мені після того, як назвалася. Вестибюль був порожнім, за винятком нас двох і Домініка, який щойно відповів на телефонний дзвінок. Це сталося через три дні після Геловіну, і майже два місяці минуло від мого знайомства з Кіплінґом, і за цей час не сталося нічого незвичайного, навіть близько. І от якось після обіду я прийшла до клініки після школи й побачила, що вона чекає мене у холі, потай поїдаючи залишки геловінських цукерок зі скляної чаші на рецепції.

Меллорін Мартель мала такий вигляд, наче хтось перетворив нетерпляче цуценя на емо-підлітка. Вона була вдягнена у футболку з Тоторо, вицвілу джинсову куртку, чорні леґінси та зелені черевики від Doc Martens. Старий заплічник, укритий нашивками та відьмацькими символами, намальованими вицвілим фломастером, втомлено звисав з одно­го плеча. У неї було кучеряве брудно-русяве волосся з непокірним чубчиком і теплі карі очі, які, незважаючи на чимало темних тіней для повік, відмовлялися робити щось інше, окрім як яскраво виблискувати.

Біля її ніг лежала картонна переноска для котів, мовчазна й нерухома. Мені перехопило подих. Невже це вона? Це вона? Невже це мій шанс? Я мовчки махнула їй рукою, аби вона йшла за мною.

Щойно ми опинилися в офісі, вона поставила переноску для котів на підлогу. Зсередини я почула короткий шурхіт чогось пухнастого, що ворушилося у вузькому просторі, а потім заспокоїлось. Але я не могла нічого побачити через маленькі дірочки в переносці.

— Відьма, — промовила я, зачиняючи двері.

— Але не зла, — відповіла вона зі сміхом. — Не хвилюйся.

Я також спробувала засміятися, хоч і не була впевнена, чи зрозуміла жарт. Чи існують злі відьми? Чи слід мені хвилюватися?

Хай там як, я розмовляла або з відьмою, або з божевільною людиною. Ким би вона не була, у котячій переносці все одно щось було. І я все ще хотіла дізнатися, що саме.

— Тож, еммм, це ваш чорний кіт там? — запитала я.

Це було неправильне запитання.