Її обличчя змінилося. Усмішка зникла. Її очі потьмяніли від утоми. Я могла заприсягнутися, що вона застогнала від розчарування.
— Так, — сказала вона, — бо всі відьми мають чорних котів.
— А хіба ні?
— Ні. — Вона подивилася на мене. — Не кожна з нас має чорних котів. Не кожна з нас літає на мітлах. І ми не плаваємо у воді. Це прояснює твої стереотипні упередження?
У мене виникло відчуття, що вона не вперше розмовляє на цю тему. Перш ніж я встигла щось сказати, вираз її обличчя пом’якшав.
— Вибач, — сказала вона, — це було грубо з мого боку. Видався важкий тиждень. І для мене, і для Зорро.
— Зорро — це…
— Мій фамільяр, — сказала вона. Я, мабуть, видавалася розгубленою, бо вона з розумінням кивнула і продовжила терплячим тоном. — Ти не можеш займатися магією наодинці. Вона надто потужна. Тобі потрібен спіритичний медіум, щоб з’єднатися з ефіром.
— Дух-медіум, — промовила я.
— Правильно, і таким чином ти викликаєш фамільяра. Це перше серйозне заклинання, і це щось на кшталт посвячення, або… випускного іспиту. Це щось на кшталт «усе або нічого». Складаєш іспит або провалюєшся. У тебе є один шанс, і якщо ти даси маху, то всьому кінець. Якщо ти не можеш викликати фамільяра, то двері закриті для тебе, і ти ніколи не зможеш займатися магією. Але якщо заклинання спрацює, тоді ти знаєш, що ти відьма. Ти обрана.
Коли вона розмовляла, все в ній ніби танцювало. Її руки рухалися. Її світлі кучерики колихалися прямо над її блискучими очима. Крихітні ямочки то з’являлися, то зникали на її рожевих щоках.
— Обрана, — промовила я. — Ким обрана?
— Ну, твоїм фамільяром, наприклад. Але також вищими силами, духами, тими, хто за завісою світу, в ефірі. Вони повинні прийняти тебе, а якщо не приймуть, то не буде фамільяра, і ніякої магії ніколи не буде.
— Але тебе прийняли.
— Так, — сказала вона з гордістю. Її рука м’яко спочивала на переносці.
— Де ти цього навчилася? — запитала я.
Вона усміхнулася, зняла заплічник, розстебнула блискавку й висипала звідти купу дешевих книжок у м’яких обкладинках із назвами на кшталт «Покликання відьми» і «Сестринство ночі», надрукованих звивистими, грубими шрифтами 1970-х років. Обкладинки мали психоделічні візерунки та фотографії у стилі «нью-ейдж»: кристали й оголені тіла на фоні місяця. Я погортала деякі з них, але не була переконана.
— То ви використовуєте ці книги, щоби прикликати… — почала я.
— Не кота, — закінчила Меллорін.
Вона нахилилася й відчинила свою переноску. Всередині було темно, тісно й завалено ряднинками, але я змогла розгледіти, як щось пухнасте і гладке розгорнулося. Гострі вушка настовбурчилися. Тоненька лапка простягнулася і м’яко торкнулося стінки переноски. Довга, елегантна мордочка висунулася назовні.
Зорро виявився сірим лисом.
— Він найкращий натренований лис, якого ти могла будь-коли зустріти, — сказала Меллорін. — Він навіть привчений до дому. Можу закластися, що ти цього не очікувала.
Я звела на неї очі.
Вона дивилася на мене й не всміхалася:
— Я не тупа, розумієш. Я бачу, коли хтось не вірить мені.
Зорро закліпав від несподіваної яскравості. Він притулив дві витончені лапки на край переноски, а потім вперся на неї своєю вагою, аж поки вона не перекинулась. Лис виповз назовні, здавалось, дуже пишаючись своєю маленькою витівкою, заліз по нозі Меллорін і згорнувся калачиком на її руках, а насамкінець ще й тицьнувся мордочкою у вигин її плеча. Однією рукою вона почухала пучок помаранчево-сріблястого хутра між його вухами.
— Як ти мене знайшла? — запитала я.
— Рубашкін, — відповіла вона.
— Гм, «Gesundheit»? — сказала я.
— «Закляття відбору Рубашкіна»? — Так ніби вона нагадувала мені, так ніби я мала б це знати.
Я похитала головою, і вона зітхнула:
— Я склала імена всіх ветеринарів цього міста, і твоє… тобто твого батька — у будь-якому разі воно мені випало. А позаяк він помер, то я вирішила, що ти — та сама, кого я мала знайти.
— Це називається «Закляття відбору Рубашкіна»?
Ще одне зітхання, напад хвилювання.
— Я знаю, знаю, Рубашкіна розвінчали у вісімдесятих, — сказала вона. — Технічно воно не є закляттям. Але воно все одно спрацювало, чи не так? — Вона усміхнулася з надією.
Зненацька в моїй голові промайнула панічна думка:
— Коли ти його несла сюди, хтось його бачив?
— Я була дуже обережна, їй-богу, — відповіла Меллорін. — Я знаю закон. Я знаю, що він не повинен бути в мене.
— Твої батьки дозволили залишити його в себе?