Выбрать главу

— Маржан, — сказала вона, — мені було б значно простіше, якби я могла оглянути собаку сама.

— Це не клієнт, докторе Полсон, — сказала я. І не собака. — Просто… Скажіть мені, що робити.

Вона, мабуть, розчула відчай у моєму голосі. І я майже відчувала, як вона вирішує, що робити далі. Навіть Зорро якось весь підібрався, так наче відчував, що якийсь важливий рішенець висить на волосинці. Нарешті докторка Пол­сон заговорила.

— Ти вмієш робити забір крові? — запитала вона.

Мій батько показував мені, як беруть кров у собак і котів.

— А знаєш, де зберігаються набори тестів на антигени?

Я сама запаслася ними за три дні до цього.

— Добре, — відповіла докторка Полсон. — У такому разі ми візьмемо трохи крові і зробимо тест.

Через хвилину я вже протирала спиртом передню лапку Зорро, а відтак ввела голку в його головну вену. Зорро здригнувся, але за мить розслабився. Щойно крові набралося достатньо, я закрила пробірку, викрутила її й вийняла голку.

Крапля крові потрапила на тестер, де повільно розцвіла до смужки з антигеном. Востаннє, коли я спостерігала щось подібне, жінка, яка відправила мене оглянути Кіплінґа, розпитувала про гірканський рід.

— Тест займе десять хвилини, — сказала докторка Полсон.

Я встановила таймер і стала чекати. Зорро ліниво походжав по процедурній кімнаті, його розкішний хвіст метлявся то туди, то сюди. Докторка Полсон тихо шаруділа на іншо­му кінці лінії — можливо, готує вечерю, чи, можливо, прибирає в кімнаті, чи, можливо, просто сидить і дихає.

— Знаєш, — промовила докторка, коли минуло декілька хвилин, — це дуже незвично — приносити собаку подруги після робочого дня й самостійно проводити діагностику.

— Я лише подумала, що так буде простіше, — відповіла я.

— Можливо, що й так. — Я була впевнена, що в неї було ще багато чого сказати щодо цього, але що б вона не думала, вона залишила це при собі, а натомість змінила тему. — Як у тебе справи? Як школа?

— Все добре, — відповіла я.

— Просто добре? — запитала докторка. Птаха-переслідувачка, терпляча і точна.

— Повертаюся до нормального життя, мабуть, — сказала я. Мені необхідно було щось відповісти, та й загалом це була правда. — Я маю на увазі, що «нормально» має тепер зовсім інше значення, ніж раніше, але я починаю розуміти, яке воно, це нормальне життя.

— Я гадаю, ми всі це робимо, — сказала докторка Полсон. Вона помовчала якусь мить, а тоді додала: — Ми дуже за ним сумуємо. Всі сумують за ним.

— Я також, — відповіла я, і захотіла, щоб мої почуття були такими ж щирими.

Ми сиділи мовчки, допоки не прозвучав сигнал таймера. Я взяла тестер і почала вивчати результати. Кров поблякла, а натомість з’явилися дві яскраво-сині цятки.

— Як я і гадала, — сказала докторка, коли я розповіла їй про те, що побачила. — Серцевий черв’як.

— То ти стверджуєш, що це не закляття?

Ані шок від новини, ні тріск поганого мобільного зв’язку не змогли приглушити природний мелодійний ритм голосу Меллорін. Я повернулася до свого офісу, готуючи курс лікування, рекомендований докторкою Полсон. Зорро скрутився калачиком у кутку.

— Ніяких дрібних демонів, — звітувала я. — Тільки комар. І трохи черв’яків.

— О-о-о, — промовила вона майже із розчаруванням. — То що ж нам робити?

Я переповіла Меллорі те, що мені порекомендувала докторка Полсон. Для очищення артерій Зорро знадобляться кілька місяців лікування й відпочинку. Спочатку курс анти­біотиків. Потім укол миш’яку в поперек, потім місяць перерви, а потім ще два уколи.

— Місяці? Миш’як? Ти впевнена, що саме так і слід чинити?

Я розповіла Меллорін все, що знала про серцевих черв’я­ків: що вони можуть вирости у фут завдовжки, що їх може бути кілька сотень і при цьому проживати в його артеріях, легенях і серці, що після того, як ліки вб’ють черв’яків, ­їхні тіла розпадаються на частини, і якщо тварина надто актив­на, ці шматочки можуть перекрити кровоносні судини, спричиняючи тим самим раптову смерть.

— Ти не можеш допустити його смерті, — сказала Меллорін. — Він все, що в мене є. І він особливий.

— Ніхто не дасть йому померти, — сказала я. — Приходь завтра. Ми складемо план лікування.

Щойно я поклала телефон, як Зорро, скручений клубочком під столом, подивився на мене, а тоді похилив свою голову набік, ніби про щось запитуючи.

— Ти почув мене, Зорро, — промовила я. — Я не дам тобі померти.

Я підійшла до нього й погладила його шерсть. Він витягнув шию під моєю долонею, і я відчула всі його емоції, що пронизали мене — важке дихання; повільне, млосне биття його серця; і десь іще мерехтливе сяйво його дикого маленького лисячого розуму, що підстрибував, перекидався і гасав у низькій траві, полюючи на цвіркунів та мишей.