У давній давнині…
Коли мій батько промовляв ці слова, він створював світ, що був одночасно реальним і нереальним. Світ, що поставав після цих слів, був незмірно більшим і давнішим за той, у якому я жила. У ньому було більше світла, а тіні були глибшими, і в ньому знаходилося місце для дивоглядних та прекрасних речей. І навіть коли історії закінчувалися, якимось чином цей світ остаточно не зникав.
Ці історії були все ще зримими, все ще яскравими, вони все ще дзвеніли в моїх вухах старечим голосом батька, впевненим і допитливим, що зник після смерті матері. Стільки всього позникало, проте ці історії трималися. Вони були моєю єдиною опорою. Можливо, він намагався розповісти мені про це все. Можливо, він готував мене до розуміння.
Моя матір, єдина дитина норвезького походження, виросла в маленькому фермерському містечку в сільській Монтані. Її батьки померли до того, як їй виповнилося двадцять років. Після смерті батька від аневризми вона ні з того ні з сього продала їхню ферму й переїхала до Окленда, де знайшла роботу технічною працівницею при ветеринарній клініці. Коли з’явилася вакансія у ветеринарній лікарні Каліфорнійського університету в Девісі, вона погодилася, гадаючи, що, можливо, з часом сама стане ветеринаром. Там вона познайомилася з моїм батьком.
Матір я знала переважно з фотографій. Вона мала темні очі, в яких, здавалося, завжди мерехтіла іскра. Її усмішка з одного боку лиця була ширшою, ніж з іншого. На фотографіях здавалося, що за нею приховується якась таємниця, щось дивовижне, мудре і трохи пустотливе. Можливо, вона знала про роботу, про грифонів, лисів і про все, що там ще могло бути. Можливо, тоді це все відчувалося по-іншому, коли мій батько був молодшим та іншим.
У мене була та сама усмішка. Її можна простежити на фотографіях, коли я була маленькою — лінивий півмісяць із ямочкою й на одному кінці. Я пам’ятаю, що моя матір пишалася цим, пишалася тим, що передала її мені у спадок. Вона називала це нашою таємничою усмішкою. Але відколи вона померла, це завжди видавалося радше самовдоволеною посмішкою. Та сама форма, але жодної радості в ній. Я точно не почувалася мудрою чи дивовижною.
Мені було сім років, коли лікарі виявили рак у її кістках. На той час рак поширився на легені, і за кілька місяців її не стало. Мені все ще важко оговтатися від того, що тоді сталося в моєму житті. Я знала, що все відбувалося в певному порядку — матір дуже втомлювалася, потім вона потрапила до лікарні, а потім повернулася додому, і я могла приблизно уявити, якими були ці моменти, але насправді я не могла згадати нічого з того, що відбувалося. Коли я намагалася уявити їх, коли я намагалася побачити, який вигляд мала моя матір, коли вона вже не могла встати з ліжка, перед моїми очима поставали погано намальовані образи, які ні на кого не були схожі. Я навіть не могла згадати день її смерті.
Упродовж наступних тижнів та місяців я бачила, як життя мого батька тріщить по швах, знову і знову. Я бачила, як він заледве підшуковує англійські слова, а тоді, зрештою, переходить на фарсі — не тільки зі мною, а й у продуктовій крамниці чи з клієнтами. Люди дивилися на нього спантеличено і збентежено. Я бачила, як він засмучувався через дрібниці — несправні двері, автівку, що їхала занадто повільно по шосе. Я бачила, як горе вразило його, наче блискавка, роблячи німим і змушуючи ридати за кухонним столом, у своїй спальні, на порозі нашого будинку. Я не знала, як його втішити. Його сум був неначе іншою мовою. Я не розмовляла нею.
Відтоді він припинив розповідати історії. Він завжди був стомленим. І світ здавався занадто малим і жорстоким для доброзичливих ширдалів та диких єдинорогів. Я навіть не знаю, чи перестала вірити в них. Мені просто стало байдуже. Вони не мали значення.
У давній давнині…
Розділ восьмий. Усе й одразу
Перед школою я зустрілася з Меллорін у клініці і привела її в офіс. Зорро, скручений калачиком, підняв голову, коли вона увійшла. Його хвости, тепер туго сплетені разом, били по стінці клітки. Меллорін опустилася на коліна й посмикала його за щічки, потім обійшла стіл і міцно мене обійняла.
— Дякую, — сказала вона.
Меллорін шаркнула ногою і схилила голову. У клітці Зорро переводив свою маленьку мордочку з Меллорін на мене, а потім назад.
— Є дещо… що я повинна тобі сказати.
— Добре…
— Я не маю змоги заплатити дуже багато, — сказала вона. — Точніше, я взагалі нічого не можу дозволити собі оплатити. Я повинна була про це сказати одразу, до того як залишила його. Я не знаю, скільки це зазвичай коштує…