— Бачиш, що я маю на увазі? — сказав він. — Ось що трапляється, коли втрачаєш пильність. Так чи інакше, не слухай мене. Я просто ніхто.
— Гей, Девіде, — перебила я. — Я схожа на… ну, не знаю… прокляту?
Він схилив голову набік:
— Ти маєш трохи втомлений вигляд, — відповів він.
— Можливо, що й так.
Після цього він підвівся.
— Ти мусиш якось зайти до нас на вечерю, коли все вляжеться, — сказав він. — Елізабет вмовляла запросити тебе, і діти будуть раді тебе бачити. Вони сумують за своєю улюбленою нянею.
«Няня» — це був шляхетний статус. Після смерті матері я іноді проводила вечори в домі Девіда, коли мій батько був у відрядженні. Девід та Елізабет влаштовували щось на кшталт вечірки для дорослих на першому поверсі, поки я забавлялася з Коулом і Рамзі на другому. Вони були милими, допитливими дітьми, які любили конструювати й вигадувати світи. Коли я у вечоровій тиші будинку Ґіннів будувала з ними мармурові доріжки й замки з леґо, дивна відсутність мого батька завжди наче даленіла, ставала трохи менш реальною. Й ось якось Девід запитав мого батька, чому він так багато подорожує. Це був останній раз, коли я залишалася в них.
— Вечеря — це чудово, — сказала я. — І дякую за пораду.
— Облиш, — промовив він, відмахуючись від мене. — Варте тільки те, за що ти платиш.
Я також підвелася. Коли я попрямувала до дверей, Девід заговорив знову:
— Є якісь новини про те, що трапилось із Джимом? — запитав він. — Є якісь зачіпки?
— Жодних.
Поліція не зв’язувалася зі мною тижнями.
— Я не знаю, як ти те робиш, Маржан, — промовив він. — Я не знаю, як ти можеш залишатися такою сильною, зіткнувшись з усім цим.
Правдою було те, що я й сама не знала. І я навіть не була впевнена, що я взагалі сильна. Наразі я розмовляла з дверми й дозволила випадковій незнайомці поселитись у мій дім, тому що довіряла її улюбленцю. Ні те, ні інше не здавалося мені свідченням сили.
Я зустріла Меллорін біля дому саме в той момент, коли Франческа поверталася з прогулянки зі своїм новим прийомним вихованцем — нечистокровним пітбулем на ймення Бастер із короткими, кострубатими лапами й дурнуватою усмішкою.
— Як звати твою подружку? — запитала Франческа, чи не вперше з виглядом справжньої законної опікунки.
Меллорін маневрувала, аби закрити собою переноску Зорро, що досі була в кошику велосипеда.
— Це Франческа, — сказала я Меллорін. — Вона моя офіційна опікунка. Франческо, це Меллорін. Вона житиме в мене деякий час.
Франческа з підозрою оглянула Меллорін з ніг до голови.
— Ти вскочила в халепу чи щось таке? — запитала вона.
Бастер понюшив повітря, вловив запах Зорро й заскавучав.
— Щось таке, — відповіла Меллорін.
— Твої батьки знають, що ти тут?
— Довга історія, — відповіла вона.
Очі Франчески звузилися:
— Ти вживаєш наркотики?
Меллорін скривилася.
— Ні, — відповіла вона. І потім додала: — Фу.
Коли Франческа зрозуміла, що все ще має вигляд не надто переконаної, вона радісно додала:
— Я відьма.
— Ага, — промовила Франческа, очевидно відчувши полегшення, коли почула це. — Що ж, тоді все гаразд. — Вона обернулася до мене: — Самоса. Я залишила трохи для тебе. — І, кивнувши в бік вхідних дверей, розвернулася й почала тягнути Бастера назад до своєї хатини. Через плече вона вигукнула: — Без проклять!
Дивитися, як Меллорін Мартель заносить переноску із Зорро й пакет із самосою в будинок, у якому я виросла, було все одно, що дивитися, як хтось бере моє життя і складає його навпіл, наче аркуш паперу, так що дві найдальші точки раптово дотикаються. Я не думаю, що пацієнт чи клієнт, чи навіть інший лікар хоч раз переступили поріг нашого дому за всі ці роки, що мій батько практикував.
Але йшлося не тільки про клієнтів. Я ніколи нікого не запрошувала додому. Я не могла передбачити, що може статися, і не хотіла, щоби хтось був присутній під час того, як мій батько змушений буде вдатися до одного зі своїх зникаючих трюків. Або якщо виявиться, що в нашому холодильнику немає нічого, окрім кетчупу. Довелося б занадто багато пояснювати, відповідати на занадто багато запитань.
А тепер ось тут Меллорін — клієнтка, якій місце в клініці, і Зорро, який, вибравшись із переноски, нагадав мені, як мало я ще знаю й не розумію про життя та роботу мого батька. Вони стояли на порозі мого будинку, і кожна важлива частина мого життя в одну мить спресувалася так щільно, що на секунду стало важко дихати.