— Зазвичай я не приймаю гостей, — зізналася я.
— Немає нічого кращого, ніж розповідати про свою дивну сім’ю новим людям, чи не так? — сказала Меллорін.
Вона вибухнула легким, усезнавчим сміхом, і погладила Зорро по голові. Я відчула, як напруга всередині мене трохи ослабла. Можливо, вона справді була відьмою.
Аж тут у неї задзвонив телефон. Меллорін поглянула на нього, і її усмішка щезла. Вона зробила глибокий вдих і відповіла на дзвінок.
— Привіт, — сказала вона. — Я жива і в безпеці. Не телефонуйте мені. Не шукайте мене. Я сама зателефоную, коли буду готова.
Закінчивши цю коротку розмову, вона ще довго дивилася на телефон.
— Моя дивна сім’я, — заговорила Меллорін нарешті. Вона знову всміхнулася й, відклавши свій телефон, опустилася на коліна, аби погладити свого домашнього лиса. — Наразі я не можу повернутися додому. Можливо, це трапиться ще не скоро. Якщо тобі колись знадобиться, щоб я забралася на день чи назавжди, то я зрозумію.
Проте тепер, коли Меллорін була тут, я не хотіла, щоб вона покидала мене. Звучання хоча б ще одного голосу всередині цих стін після тижнів мовчання заспокоювало.
— Ти можеш залишатися тут стільки, скільки тобі потрібно, — сказала я.
— Дякую, — відповіла Меллорін. Вона гордовито випросталася, і її очі блищали. — У мене є план, до речі. В Окленді є одна окультна крамничка. Вони ще не знають про це, але вони наймуть мене на роботу. Коли я зароблю трохи грошей, то почну платити за оренду й за все інше, бо я завинила тобі за допомогу Зорро. І я збираюся повернутися до школи, щоб у моїх батьків не було неприємностей. Напевно, я дізнаюся, в яку школу ти ходиш. Не хвилюйся, ти навіть не помітиш мене. У мене добре виходить бути непомітною. А поки що дозволь мені приготувати вечерю.
Отак все й відбулося. Меллорін Мартель тепер була моєю сусідкою по кімнаті.
Вільна кімната наверху була завжди звалищем непотрібних речей, які залишаєш і надовго забуваєш про них. Одяг, який ніхто не носив. Коробки з непотрібними паперами. Старі шкільні домашні завдання. Я не була в цій кімнаті вічність. Мені ніколи не було потрібно нічого з того, що ми там зберігали. А тепер, коли ми з Меллорін відсували коробки з дороги, я відчула незрозуміле занепокоєння, ніби якась віддалена частинка мене збиралася вивернутися назовні.
— Я би віддала тобі іншу спальню, — сказала я, — але вона була мого батька. І вона ніби й досі його.
— Я розумію. Нам і тут буде непогано, — відповіла вона.
Зорро муркнув, що прозвучало як згода.
Ми розгорнули спальний мішок, і я знайшла для Меллорін подушку. Зорро скрутився калачиком у кутку, підібгавши хвіст під підборіддя, його очі були втомленими і сторожкими.
— А тепер, — сказала Меллорін, — вечеря.
Я показала їй кухню, поклала самосу до холодильника й піднялася наверх, до батькових дверей. Ці двері вже не видавалися настільки непроникними. Це були звичайні двері, як і всі інші в домі. Будь-хто й коли завгодно міг відчинити чи зачинити їх.
Для мене було полегшенням — не відчувати темного тяжіння кімнати за ними. Будинок неначе побільшав. Але десь у цьому тяжінні існував мій батько, і якщо сила цього тяжіння була вже не такою міцною, отже, він перебував трохи далі, був мертвішим.
Із кухні доносився аромат чогось смачненького. Востаннє на кухні пахло справжньою їжею навесні після смерті матері.
Цього року ми ходили святкувати початок нового року — Норуз.
Минулого ж року ми не святкували перський Новий рік. Можливо, нас ніхто не запросив. Раніше, до маминої смерті, ми ходили на це святкування щороку. Вона любила це свято, я пам’ятаю.
Мій батько знав багатьох персів з Іст-Бею, але не був близьким ні з ким із них. Я гадаю, йому подобалося те, що він мав змогу розмовляти перською, бути тією людиною, якою він міг би бути, якби не витрачав стільки, намагаючись запам’ятати англійські слова. Так чи інакше, цього року хтось запросив нас, і ми пішли.
Мій батько вдягнув костюм, а мені він купив нову сукню. Я пам’ятаю, що це відбувалось у великому будинку, сповненому музики, шуму, сміху й усяких-превсяких ароматів — шафрану, трояндової води, парфумів, сигар. Дорослі були в костюмах та вишуканих сукнях, танцювали й пили коктейлі з горілкою. Гості літнього віку сиділи на диванах, пліткували, їли солодощі та курили сигарети.
Діти були вдягнені в піджаки й сукні та дивилися «Супершістку» на величезному екрані телевізора, їли з величезних тарелів рис, кебаби й густе солодке рагу з гранатів і волоських горіхів. Пізніше деякі старші діти пробралися за басейн і запускали ракети з пляшок, поки на них не нагримали. Здавалося, тут усі знають одне одного. Діти говорили про інших дітей, яких вони знали, але про яких я ніколи не чула. Вони співали пісні, яких я не знала. Вони розмовляли на фарсі без жодних видимих зусиль. Слово тут, слово там, жарти, каламбури. Того вечора я зрозуміла, що не маю жодного уявлення про те, що означає бути іранкою. Це була частина мене, і я нічогісінько в цьому не тямила.