Коли ми покинули вечірку, я почувалася запамороченою і пригніченою. Мій батько відвозив нас додому, і я прихилила голову на вікно з боку пасажирського сидіння, поки у вухах у мене все ще відлунювала та вечірка.
— Тобі було весело? — запитав він мене.
— Їжа була смачною, — відповіла я.
Два дні потому батько взявся куховарити.
— Ти повинна знати про свою культуру, — пояснював він.
Я не просила в нього тих знань. Але, звісно, він насправді розмовляв не зі мною. Я просто не знала тоді цього.
Він приготував рис із шафраном і маслом. Нарізав картоплю й вистелив нею дно горщика, щоб вона хрумтіла, а рис не пригорів. Він подрібнив жменю зелені, допоки його руки самі не були обліплені нею, і змішав її з червоною квасолею. Того дня на кухні пахло гуньбою, лумі, шафраном та сумахом. І того ж вечора він подав нам традиційну перську вечерю.
І була вона на смак жахливою.
Батько зрозумів це, щойно її покуштував. Забагато солі й занадто все засмажене. Картопля підгоріла, рис був сухий, а рагу гірчило.
Він викинув їжу й повів мене в перський ресторан. Офіціант привітався з нами на фарсі. Мій батько відповів англійською, офіціант зрозумів натяк і перейшов на англійську. Їжа була тут кращою, але він все ще бурчав, що вона не така, яка повинна бути.
Це був останній раз, коли мій батько щось готував не з консервантів чи з морозильні.
Я гадаю, що він намагався бути тією версією себе, якої більше не існувало, версією, яка померла разом із мамою. Я також гадаю, що батько усвідомлював, що тепер він змінився, і що тепер буде тим іншим назавжди. Припускаю, що він і гадки не мав, що робити з тією його частинкою, що залишилася з ним.
Я розвернулася, щоби спуститися вниз. Коли я ступила на сходи, то побачила Зорро, який спостерігав за мною з темряви в кінці коридору. Мені стало цікаво, кого він бачив, ким я була в той самий момент. Чи це була відважна, впевнена в собі дівчина, що запросила відьму у свій дім? Чи це була дівчинка зі шрамом від єдинорога, що складалася на дев’яносто дев’ять відсотків з людини й на один відсоток із магії? Чи, може, він бачив загублену та розгублену дитину, яка розмовляла з дверима, які вона все ще боялася відчинити? Чи дівчинку в кутку на святкуванні Нурузу, приголомшену, засліплену, яка не в змозі зрозуміти, як вона взагалі може належати цьому місцю, чи будь-якому іншому? Можливо, це була та маленька дівчинка, якою я колись була, та, яка все ще блукала цими коридорами, повноцінна і щаслива. Я відчувала їх усіх одночасно, і щось іще. Щось, чого я не могла навіть назвати.
Можливо, що воно було безіменним.
Розділ дев’ятий. Два світи воєдино
— Ти якось змінилася, Маржан.
Керрі схилила голову набік і примружила очі. Ґрейс стояла біля неї, намагаючись розгледіти те, що побачила Керрі. Був ранок, ми стояли біля шкільної роздягальні — наша звична зустріч перед заняттями. Нічого дивного, крім того, що напередодні ввечері я запросила відьму та її лиса жити до себе додому.
Вони обидві втупилися в мене. Мені було цікаво, що вони могли побачити. Я хотіла їм щось пояснити, проте не знала, з чого почати. Сказати правду — не найкращий варіант.
Тому я просто знизала плечима, і за мить Керрі зробила те саме.
— Де ти була минулого вечора? — запитала Ґрейс. — Я гадала, що ми збиралися готувати домашні завдання.
— У мене на роботі виникли деякі справи, — відповіла я. — Нудні справи.
— Тож коли ти збираєшся продати це місце? — знову запитала Ґрейс.
— Скоро, мабуть, — сказала я.
— Матимеш трохи грошей, дівчино, — сказала вона.
— Так-так.
Вони обидві знали про клініку. Час від часу подруги розпитували про неї, а я їм дещо розповідала і споглядала, як їхні очі скліють. Тому я намагалася надалі на цю тему не розмовляти.
— Серйозно, чого ти чекаєш?
В цей момент проходив Гові з парочкою друзів-футболістів. Він усміхнувся до Ґрейс і вона відповіла йому тим самим.
— Привіт, Ґрейс, — сказав він.
— Привіт, Гові.
Це був ідеальний момент, аби змінити тему розмови.
— Ти жартуєш? — заговорила я, коли він пройшов. — Чому ти досі не зустрічаєшся з ним?