«Це єдина річ, про яку я не можу розповісти».
Вугри знову почали плавати в моєму шлунку, як це вони завжди робили, коли йшлося про Кіплінґа. Краєм ока я помітила, як Ґрейс блукає по бібліотеці, шукаючи вільне місце.
— Я мушу йти, Себастьяне, — сказала я. — Побачимось увечері?
— Як завжди, — сказав він з усмішкою й помахав мені.
Я помахала у відповідь і перервала зв’язок.
За мить у кімнату прослизнула Ґрейс, тримаючи під пахвою підручник із всесвітньої історії на спіральній намотці, а я саме ховала свій телефон у кишеню.
— З ким ти розмовляла, Марі? — запитала вона.
— Ні з ким, — відповіла я.
Вона скептично поглянула на мене.
— Гм, я майже впевнена, що бачила, як ти з кимось розмовляєш.
— Ох, — промовила я, — ну, так. Я розмовляла з… — Я завагалася на секунду. — … з моїм бухгалтером.
— Справді? — не повірила вона мені.
— Я серйозно, — сказала я.
— Маржан Дастані, — промовила Ґрейс і лукаво усміхнулася, — я точно знаю, що ти закохана.
— Я клянусь, — сказала я, — я ні в кого не закохана. — А за мить, щоби було легше брехати, я сказала правду про інше. — Точно не у свого бухгалтера. Тьху.
— То в кого тоді? — запитала вона.
— Ні в кого, зрозуміло? — відповіла я вже різкіше.
Усмішка Ґрейс зникла з її обличчя.
— Гаразд, — сказала вона. — Господи, забудь про те, що я сказала.
Вона сіла навпроти мене за стіл і почала діставати книжки.
— Хай там як, а я зробила це, — сказала вона, і хитра усмішка розплилася по її обличчю.
— Із хлопцем-футболістом?
Вона кивнула.
— І?
— Він милий, — сказала вона. — Побачимо.
Вона усміхнулася і знизала плечима, і я пишалася нею.
— Я не завжди була відьмою, ти це знаєш?
Ми закінчували вечеряти — її другу домашню страву для нас за два вечори. Меллорін завжди любила поговорити, а я завжди прагнула заповнити свій будинок чимось іншим, крім тиші, сумнівів і злості. Минулого вечора вона обкурила кімнати шавлією, щоби вигнати негативну енергію. Я не могла сказати, чи зникла вся та енергія, але тепер у будинку було привітніше з її присутністю.
— Ким ти була? — запитала я.
— Просто дівчинкою, — відповіла Меллорін. — Звичайною дівчинкою на ймення Меллорі.
Меллорі Мартель виросла в маленькому депресивному містечку, що на півночі Каліфорнії, з однією великою церквою, шкільною футбольною командою, закритою лісопильнею та проблемою з метом, про яку ніхто не хотів говорити.
— Є два види людей у церкві, — розповідала вона. — Люди, які ходять туди, аби бути ближчим до того, що вони люблять, і люди, які йдуть, аби сховатися від речей, що лякають їх. Моє місце здебільшого належало до другого типу. Деякий час усе було нормально, тому що в мене була моя власна церква.
Її церквою був прадавній ліс із секвой, що здіймався схилом пагорба над містом. Вона могла блукати в ньому годинами, лежати на землі, дивитися крізь гілки дерев на мінливе небо, слухати, як вітер омиває старовинне віття, як шурхотять олені й койоти, як тихо бурлить життя. Там, у лісі, вона вперше відчула ворушіння сили, яку згодом назвала магією.
— Хто його зна, — сказала вона, знизавши плечима, — можливо, я також ховалася.
Коли вона не була в лісі, то ніколи не відчувала, що вписується в суспільство. Вона завжди запитувала про щось несусвітнє, як-от: «Якщо Бог відпочивав на сьомий день, то звідки нам знати, що Він час від часу не бере перерви, і звідки нам знати, що Він не відпочиває саме зараз?»; «Чи вірять чужопланетяни на інших планетах в чужопланетного Ісуса, а чи вони всі потрапляють в чужопланетне пекло?»; «Якщо диявол може приймати будь-яку форму, то він може прийняти форму нашого молодіжного пастора, тож звідки нам знати, що ви не диявол, пасторе Кріс?» Подібні запитання змушувати молодіжних пасторів відводити її батьків убік для делікатних, але й серйозних розмов. Подібні запитання змушували інших дітей дивитися на неї з насмішкою, а дорослих — зневажливо похитувати головами.
Коли вона була маленькою, ліс був для неї прихистком — місцем, де вона почувалася вільною і живою. Проте коли їй виповнилося чотирнадцять, навіть цього виявилося замало, і навіть це стало надто близьким до всього іншого, аби почуватися в безпеці. Місто, її батьки, її школа, молодіжний пастор — усі намагалися зробити з неї людину, якою вона не хотіла бути, змушували вірити в речі, у які вона не вірила. Здавалося, ніби виходу нема, і сенсу нема опиратися, тому що ніхто не приймав її такою, якою вона є.