— Що це за місце?
— Раніше тут була військова база, — сказав Сем. — Він переробив її. Тут є квартири, кафетерії, робочий простір, усе.
— Ви тут живете?
— Переїхав заради роботи, — відповів він. — Квартира, харчування, тут про все подбали. Тут є спортзал, басейн. Квартири, звісно, не шикарні, але чисті, і їжа тут смачна. І все це безкоштовно.
— Що тут відбувається? — запитала я. — Хто всі ці люди?
— Усі тут працюють на Гораціо, — відповів Сем. — На «Звіринець». Тут розташований корпоративний офіс. Також є ферма, трохи великої рогатої худоби, трохи овець. Багато інших речей.
Я ніколи не бачила чогось подібного. У певному сенсі це нагадало мені школу, як звичайним ділом формуються групки та гурточки. Але в школі панував безлад. Кожен дотримувався свого власного плану, навіть у тісній групі. Твої друзі могли відлучитися посеред розмови, ганяючи за чимось чи кимось стороннім, і все, що тобі залишалося — спостерігати, як вони зникають. Проте «Звіринець» одразу справляє враження місця, де кожен працює над одним і тим самим. Фермери, кухарі, інженери, водії — всі на одній хвилі, або, принаймні, всі варяться в одній і тій же воді.
— Гораціо також тут живе? — запитала я.
— Живе, працює, все разом, — відповів Сем.
Щойно ми під’їхали до головного входу палацу на пагорбі, металеві вхідні двері відчинилися на безшумних завісах, нам назустріч вийшла жінка з темною шкірою, високими, лискучими вилицями та обличчям бійчині. Вона була в окулярах і строгому костюмі, а під пахвою тримала планшет. Вона запросила мене ввійти швидким, майже шаленим жестом, так що я відчула себе і спізнілою, і важливою водночас.
Усередині стелі були високі, і кожна поверхня переливалася у сонячному світлі, що пробивалося крізь величезні вікна на стінах та мансардні люки. Тут були меблі — чисті, акуратні дивани, крісла та столи, але було важко уявити, що в цій кімнаті можна почуватися комфортно. Кожен кут здавався достатньо гострим, щоби поранитися. Коридори розгалужувалися в обидва боки, продовжуючись за межами видимості.
— Ходімо, — сказала жінка, рушаючи одним із довгих коридорів. — У нього немає цілого дня.
Кабінет Гораціо виявився просторою кімнатою з широкими вікнами. Масивне полотно на одній зі стін було забризкане одним плеском червоної фарби, наче на ньому розтяли гігантську артерію. В центрі кімнати стояв довгий чорний письмовий стіл. Коли ми увійшли, шкіряне крісло за цим столом повільно повернулося до мене. У ньому сиділо обличчя з фотографій, які я щойно розглядала.
Гораціо Прендерґаст підвівся, аби привітатися зі мною. Він був високий та худий, і такий самий кутастий, як і його меблі, що їх я бачила у вестибюлі. Його сиве волосся було відкинуте назад з насупленого чола, демонструючи вампірський «мис вдови», і все це закінчувалося густою хмарою кучерів біля основи шиї. Його борода окреслювала міцну щелепу. Він був одягнений у світло-сірий костюм без краватки та з розстібнутою на два ґудзики сорочкою. Товсті чорні окуляри відбивали синє світло екранів його комп’ютерів — єдиний натяк на якісь інші барви. На його широких губах затишно спочивала усмішка. Він озирнувся на картину позаду себе.
— Будь обережною, — сказав він. — Вона гіпнотизує. Дякую тобі, Ейво.
Жінка вийшла з кімнати, коротко кивнувши головою, і зачинила за собою двері.
— Мені було дуже жаль отримати звістку про твого батька, — промовив Гораціо.
— Дякую, — відповіла я.
Він вказав на крісло через стіл від нього, а потім спостерігав, як я перетнула кімнату, аби сісти.
— Я був також стурбований цією новиною, — сказав Гораціо. — Те, як він… Що ж, я б хотів тобі допомогти. Ми ще повернемося до цього.
— Вона сказала, що ви зайняті.
Він усміхнувся:
— Я постійно зайнятий. Світ сам себе не виправить.
Десь у його словах був прихований жарт. Я побачила, як загорілися його темні очі. Але я нічого не зрозуміла.
— Вони сказали мені, що гном потребує допомоги, — сказала я.
Гораціо знову розсміявся, а тоді рвучко зняв окуляри й акуратно поклав їх на стіл.
— Так, потребує, — відповів він, — але ти тут не через це.
— Я не розумію, — сказала я.
— Ти ознайомлена з роботою батька?
— Трохи, — відповіла я, — ще вчуся.
— Ми всі вчимося в якомусь сенсі, — сказав Гораціо.
Він відкинувся на спинку крісла й мовчав, як мені здалося, цілу вічність. Потім подивився на мене, його очі розширились, і в них світився подив.