«Це просто люди, які потребують моєї допомоги», — так зазвичай він виправдовувався. І через те, що я ніколи не бачила, щоб він турбувався про щось більше, ніж про свою роботу, я вірила йому.
Потім він казав: «Люблю тебе».
Не знаю, що насправді він мав на увазі під цими словами. Він завжди їх промовляв, коли покидав мене.
І наостанок був погляд. Той самий погляд, що змушував мене почуватися тваринкою на оглядовому столі у процедурній кімнаті, в якої він намагався виявити пухлину, чи інфекцію, чи то черв’яка в моєму оці. А потім легке розпачливе зітхання, так наче виправити побачене було понад його сили.
Ось так він покидав мене, відтоді як мені виповнилося десять років — я зоставалася сама-самісінька з клятим запитанням, що зі мною не так.
І зрештою, саме так він і покинув мене, покинув назавжди.
Це була робота.
Я переконала докторку Полсон позичити мені її санітара на кілька хвилин, щоби той приглянув за вестибюлем. Потім я відвела жінку до батьківського офісу й закрила за нами двері.
Офіс не годився для зустрічей. Він був тісний, а стіл — занадто великий. Двоє могли легко вміститися, якщо один із них сів би на підлогу, що я й робила, коли мій батько ще був живий. Але це була нетипова зустріч, тому ми обидві незграбно никалися навколо стола, намагаючись посунути стільці так, щоб бачити одна одну й не надто вже підпирати стіни чи книжкову шафу. Мене охопило дивне відчуття, наче мій батько якимось чином стоїть поміж нами, затуляючи прохід і тим самим усе ускладнюючи. Але, звісно, це було неможливо.
— Чи можу я поглянути на твою руку? — запитала вона.
Я не знаю, навіщо вона хотіла побачити її, але вона промовила це з такою впевненістю, що цього було достатньо для мене, щоби я поклала свою руку поверх її, долонею вгору. Перш ніж я встигла щось сказати, вона вколола голкою пучку мого вказівного пальця й вичавила маленьку червону краплинку крові.
— Ай! — вигукнула я, — Якого чорта?
Наскільки жінка сильна я усвідомила лише тоді, коли спробувала забрати руку.
— Хвилинку, — спокійно сказала вона, — тобі нема про що хвилюватися.
Вона витерла кров тонкою паперовою стрічкою, яку потім поклала на стіл поміж нами. Поки я споглядала, як кров розходиться на папірці, вона відпустила мою руку.
— Ти коли-небудь чула про гірканське походження? — спитала вона.
— Гм, а ви коли-небудь чули про те, що перш ніж встромляти в людину гострі предмети, спершу треба спитати її дозволу? Що це було?
— Стерильна голка, — відповіла вона, — запевняю тебе.
Вона підняла тест-стрічку й піднесла до світла. Було важко сказати напевне, але це було щось на кшталт візерунка в місцях, де розлилася моя кров. Жінка з полегшенням та задоволенням усміхнулася сама до себе.
— Вибач мені, — сказала вона, — це більше не повториться. А тепер щодо гірканського походження — ти коли-небудь щось чула про нього?
Я не мала жодної гадки, що воно таке.
— У такому разі я припускаю, що ти геть нічого не знаєш, — заявила вона, — і те, що я тобі розповім, стане великою несподіванкою.
Жінка відкрила сумочку, дістала звідти коричневий конверт і посунула його через стіл до мене.
— Мені потрібно, щоб ти відправилася до Англії, — промовила вона. — Сьогодні ж увечері.
— Що, перепрошую? — перепитала я.
— Все оплачено, — продовжувала вона. — Все в конверті. Єдиний доступний квиток був до першого класу. Я подумала, ти не будеш проти.
— Ви жартуєте? — Вона не скидалася на жартівницю. — Хто ви така? І що це за гірканське походження?
Вона проігнорувала мої запитання.
— Чоловік на ймення Саймон Стоддард зустріне тебе в аеропорту й відвезе до маєтку в Мідлендз. Чи це якось прояснило ситуацію?
— Звісно, — відповіла я. — Я лечу на інший край світу, де якийсь незнайомий чолов’яга відвезе мене казна-куди. Що далі?
— Потім ти зустрінешся з грифоном, — продовжувала вона. — Він захворів, потрібна твоя допомога.
— З грифоном, значить, — сказала я. — Маєте на увазі собаку — брюссельського грифона? Ви ж у курсі, що я не ветеринар, так? Ви ж у курсі, що мені всього п’ятнадцять?
— Я в курсі, — відповіла вона. — І ні, я не про собаку.