— Що у біса там? — запитала я.
— Це, — відповів Гораціо, — мантикора.
Мені здалося, що я побачила, як щось ворухнулося, можливо, тулуб — довгий, звивистий і хижий. Дуже слабкий натяк на обличчя, що на мить виринуло з темряви. Але якщо там щось і було, то воно зникло, перш ніж я встигла розгледіти щось більше.
Гораціо також змінився. Він, здавалося, став вищим, неначе мінлива темрява за склом живила щось всередині нього.
— Вона жахлива, чи не так? — промовив він, але не поворухнувся з місця. — Іноді, коли я почуваюся особливо відважним, я люблю стояти тут і спостерігати, чи не вийде вона з темряви.
— Навіщо ви це робите?
— Ми повинні боротися зі своїми страхами, якщо хочемо стати кращою версією себе. Вона ввібрала в себе більшість страхів та кошмарів, від яких ніхто не прокидається.
Він затих на секунду, ніби сам боровся зі своїми страхами в темряві.
З кінця коридору донісся стукіт підошов. До нас наближалися двоє людей — невисокий чоловік з оливковою шкірою й висока жінка. Чоловік був одягнений у білий лікарський халат і йшов гордою, човгаючою ходою, наче маленький король, що оглядає свої володіння.
Жінка була суворою, з холодним поглядом і майже зримим інтелектом. В її ході, поставі, стрижці була безжальна грація. На ній була шкіряна куртка фіолетового відтінку на самому краю видимого спектра. Її шкіра була безкровною, крижано-білою. В одній руці вона несла шкіряний портфель з документами.
— О, — промовив Гораціо, — докторе Батіст, Ерза. Дякую, що приєдналися до нас. Це Маржан Дастані. Вона тут через карбункула.
Чоловік, доктор Батіст, підійшов, щоби стати поруч із Гораціо. Він озирнувся й оглянув мене з ніг до голови з явним презирством. Жінка, Ерза, трималася подалі від вольєра мантикори. Вона кивнула в мій бік і, як мені здалося, усміхнулася, хоча через тіняву було важко сказати.
— Доктор Батіст — керівник нашої медичної команди, — сповістив Гораціо. — Він доглядає за всіма цими тваринами.
— Навіть за цією? — запитала я, вказуючи в темряву.
Доктор Батіст кинув на мене зневажливий погляд. Припускаю, він збирався промовити уїдливий коментар, але перш ніж спромігся хоч на слово, щось промайнуло всередині вольєру й сильно вдарило по склу прямо під моїм обличчям. Я підскочила і скрикнула. Доктор Батіст також підскочив. Мені здалося, що я почула, як Ерза засміялася — чи то з мене, чи то з доктора, було важко сказати. Гораціо так і стояв незворушно на місці, коли чорний, сегментований хвіст скорпіона опустився на піщану підлогу загону, а потім потягнувся назад у темряву.
— Ми видалили мішечки з отрутою, — сповістив доктор, трохи отямившись, — але жало все ще може проткнути артерію.
Я зробила крок до скла. Те, що я вважала за темряву, виявилося насправді похмурим відтінком помаранчевого. Я притулилася обличчям до товстого скла і вдивлялась у тьмяне світло. Сухий жар випромінювався зсередини. Спочатку я нічого не бачила. Потім темрява розсунулась, і з’явилося обличчя.
Легенда твердить, що мантикора має хвіст скорпіона, тіло лева та людське обличчя. Я б сказала, що це приблизно так, крім обличчя. На ньому є шкіра, два ока, один ніс, один рот, більш-менш у всіх очікуваних місцях. Але немає нічого людського.
Той, хто його туди помістив, і гадки не мав, для чого насправді дано обличчя чи як люди користуються ним. Ми не помічаємо, наскільки рухливе людське обличчя і як багато людського є в цих незначних тиках чи посмикуваннях, поки не побачимо протилежне. Брови мантикори були гладенькими, наче галька. Повіки не кліпали. Ніздрі не роздувалися ні на йоту. Кутики губ були ледь підняті в подобі усмішки, а поза тим обличчя мантикори було абсолютно порожнім — гладка маска смерті на блідій шкірі. І навіть той натяк на усмішку, здавалося, застиг на місці. Обличчя мантикори не мало жодного натяку на емоції, жодних ознак життя.
Окрім її очей — червоних, котячих, що втупилися в мене, відстежуючи кожен мій рух. Тривалий час ми просто дивилися одне на одного, намагаючись зрозуміти. Потім, дуже повільно, мантикора виринула з темряви. На її лев’яче тіло вперше пролилося світло. Під темним хутром мантикори запульсували товстезні м’язи. Вона випросталася на широких, пласких лапах, не зводячи з мене очей.
Хворобливий жах пронизав мене наскрізь. Я не хотіла наближатися до цієї тварини. Я не хотіла відчувати те, що відчувала вона, чи знати те, що знала вона. Я не хотіла всього цього у своїй голові.