Щойно її лапа опустилася на підлогу, мантикора видала високий, ніжний нявкаючий звук. М’язи її лап смикнулися. Вона зробила ще один крок, і знову видала тихий стогін. Її обличчя не виражало жодних емоцій.
— Що це? — запитала я. — Що це за звук?
— Вона завжди так робить, коли рухається, — сказав доктор.
Ще одна лапа опустилася. Ще один свистячий стогін болю.
— Коли вона ходить, — сказала я.
— Я так і сказав, — промовив доктор.
— Ні, ви сказали: «коли рухається». А це відбувається, коли вона ходить.
Ще одна лапа обережно опустилася. Ще одне скімлення, і саме в той момент, коли мантикора ступала на землю. Я відчула запаморочливий трепет тріумфу, майже достатній, щоб заглушити страх. Я точно знала, що з нею було не так. Я повернулася до лікаря.
— Їй видалили кігті, докторе Батіст?
Лікар застиг:
— Я сподіваюся, ви не піддаєте сумніву наші можливості. Ми маємо найсучасніше хірургічне обладнання у світі, найкращий заклад та найдосвідченіший персонал, яких нема в жодній приватній клініці світу.
— Ви видаляли їй кігті? — продовжувала допитуватися я.
— Ми провели стандартну, мінімально інвазивну процедуру.
Я могла б закінчити на цьому розмову. Так, напевно, було б краще для всіх нас, якби я це зробила. Але я не могла втриматися.
— Ви провели тендонектомію.
Гораціо окинув мене здивованим поглядом. Я пояснила:
— Він перетяв сухожилля, які давали їй можливість випускати кігті. Хіба не так, докторе?
Придивляючись ближче до лап мантикори, я могла бачити крихітні трикутники чорного кератину, що тягнулися з кожного пальця.
— Ви встановили пазурі так, аби їх можна було побачити, але щоб вони не могли поранити, а потім ви перетяли сухожилля. Чи не так?
Доктор мовчав.
— Кігті вросли в її шкіру, — заявила я. Це було очевидно. Очевидніше не буває. Наша клініка за всі роки пролікувала принаймні дюжину домашніх котів із такою самою проблемою, і це завжди злило мого батька. — Ймовірно, що вони проросли у м’язи чи кістки. Ви повинні це вилікувати, інакше вона буде мучитися до кінця свого життя.
Доктор перевів погляд із мене на Гораціо.
— Це сміхота! — заволав він. — Цій дівчинці скільки? Дванадцять? Вона взагалі не мала би тут бути.
— Мені п’ятнадцять, ти, зарозумілий засранцю, — сказала я. — І ти знаєш, що я права.
Гораціо якусь мить помовчав, потім поглянув на мантикору, яка все ще дивилася на нас зі спокійною злобою. Потім поглянув на доктора. Потім поглянув на мене.
— Ти впевнена?
— Ви можете зробити рентгенівський знімок і переконатися особисто, — сказала я, — але я впевнена.
Гораціо замислився, доктор Батіст витріщився на мене, а Ерза, десь у темряві, ймовірно, насолоджувалася цією ситуацією.
— Цікаво, — сказав нарешті Гораціо. — Ми обговоримо це пізніше.
Після цього він знизав плечима й повів нас далі. Відчуття хворобливого жаху ще довго не покидало мене, навіть коли чорний вольєр із мантикорою зник з поля зору.
Нарешті ми зупинилися біля скляної панелі, крізь яку виднівся густий, вільглий ліс.
З гілок товстих дерев інжиру звисали в’юни, а менші пагони тягнулися до крони та сонячного світла. Вологий туман над склом надавав усьому краєвиду якогось м’якого, розмазаного вигляду.
— Карбункул, — сказав Гораціо. — Вона зазвичай перебуває в кінці вольєру.
— Що я повинна робити? — запитала я.
— Змусь її віддати тобі камінь, — сказав він. — Вона повинна віддати його тобі добровільно, інакше нічого не вийде.
— Чому ви так впевнені, що вона захоче це зробити?
— У тебе щире серце, — сказав Гораціо з усмішкою.
— Ви, мабуть, погано мене знаєте, — відповіла я.
— Ну, цей факт і твої унікальні здібності… — Гораціо збирався сказати щось іще, але йому перехопило подих. — Ось і вона, — прошепотів він.
Він вказав на ворушіння в заростях папороті. Із найдальшого закутка вольєра з’явилося створіння, завбільшки як середнього розміру собака. Промінь світла впав на щось кругле та червоне, і воно спалахнуло яскраво, наче вогонь. Потім ця істота попрямувала в іншу гущавину і зникла.
— Ти зможеш це зробити? — запитав Гораціо.
— Можу спробувати, — відповіла я.
Невеликі двері, розташовані поміж двома вольєрами, вели до вузького коридору, що своєю чергою вів до вхідних дверей загону. Доктор Батіст пішов за мною по коридору й відчинив двері до вольєра карбункула.
— Нехай щастить, — сказав він і простягнув мені пару хірургічних рукавиць.