Я зробила один крок до неї, потім іще один, і коли вона все ще залишалася на місці, я зробила ще один крок. Я стала на коліна так, що ми з нею опинилися майже на одному рівні очей, і я вдивлялася в морок її перлинних очей-намистинок і гадала, які ж шалені думки проносяться в її голові.
Вона підняла підборіддя й випнула груди, і якби вона була людиною, то ви б подумали, що в неї гордий і викличний вигляд. Я знову показала їй свої руки, а потім дуже обережно протягнула одну до неї. Її очі опустилися вниз і напружилися на краях очниць, відслідковуючи мої майже непомітні порухи, допоки моя долоня не опинилася прямо перед її носом, і я відчула, як її важке дихання відлунює короткими стакато на моїй шкірі.
— Мені потрібен цей рубін лише за умови, якщо ти сама захочеш його віддати, — сказала я. — Мені сказали, що ти собі ще виростиш.
Вона відвернула від мене голову, ніби знала, чого я хочу, і приховувала це від мене. Але все ще спостерігала за мною одним оком і чекала.
— Щиро кажучи, — продовжувала я, — якщо ти справді шукаєш когось зі щирим серцем, то я, ймовірно, не годжуся.
Карбункул продовжувала дивитися.
— Я запевняю своїх друзів, що зі мною все гаразд, — сказала я, — але це не так. Я не розповіла Меллорін про її дивного лиса. І я також гадаю, що, можливо, я обманюю Себастьяна та його сім’ю щодо Кіплінґа, але я не знаю чому, а тепер я надто налякана, щоб розповісти їм правду. Ти й гадки не маєш, про що я базікаю тут.
Вона зробила крок назад, залишаючи поміж нами простір. Але не втекла. Вона дивилася на мене обома очима і спостерігала.
— І я до кінця насправді не розумію, що я тут роблю… з тобою, і яке відношення маю до цього всього, — говорила я. — Гадаю, я хочу довести щось моєму батьку. Я намагаюся довести, що він повинен був довіряти мені. Але це вже неважливо, що він думає, бо він мертвий.
Очі карбункула звузилися, але вона не втекла.
— І мені навіть не сумно через це, — продовжувала я. — Я знаю, що мала б сумувати, але це не так. Я розлючена і збита з пантелику, але не сумна. Тож окрім того, що я не найчесніша персона, я, ймовірно, ще й не надто хороша людина.
Карбункул лапою вирила невеличку ямку у м’якому ґрунті. Її ніс сіпався. Її вуха здійнялися, а потім опустилися. Легке ряботиння пробігло по гладенькій, округлій поверхні каменю. Вона не зводила з мене очей.
Я озирнулася на Гораціо, на Ерзу, на доктора Батіста, який повернувся до скла вольєра. Я почувалася дурепою, але не могла зрозуміти чому. Я відчувала, що відбувається щось інтимне і приватне, ніби карбункул зізнавалася мені в якійсь особистій таємниці, просто приділяючи мені свою увагу. Навіть якщо вони не чули ані слова, мені здавалося неправильним, що вони дивляться. Це здавалося несправедливим і щодо мене, і щодо карбункула, але я не могла до пуття пояснити чому. Раптом у мене зникло бажання заволодіти рубіном.
— Залиш його собі, — сказала я створінню. — Залиш його собі ще на рік. Я не заслуговую його.
Я підвелася, оглянула здивовані обличчя за склом і похитала головою. Гораціо скривився, а доктор Батіст посміхнувся з прихованим тріумфом, проте за мить усі три пари очей широко розплющилися.
Щось упало на землю біля мене з тихим дзенькотом.
Щось кругле, гладке й тепле підкотилося до моєї ноги й зупинилося там, не перетворюючись на пил.
Я озирнулася на карбункула. Вона спостерігала за мною безтурботним поглядом. Там, де раніше був самоцвіт, тепер була бліда, безволоса виїмка, а в центрі крихітна червона ґулька — там почав формуватися новий самоцвіт.
Карбункул спостерігала за мною ще якусь мить, а потім пірнула в чагарник і попрямувала до дальньої сторони вольєру. Я обернулася до скла, тримаючи в руках рубін. Гораціо мовчки аплодував. Доктор Батіст насупився. На обличчі Ерзи з’явилося здивування.
Розділ одинадцятий. Собача робота
Доктор Батіст, не зронивши ні слова, забрав у мене рубін і поклав його у пластиковий пакет.
— Очистіть його, а потім принесіть у мій кабінет, — сказав Гораціо.
Доктор Батіст кивнув, потім іще раз похмуро на мене глянув і, крутнувшись на одному підборі, попрямував далі по коридору.
— Із ним все буде гаразд, — запевнив Гораціо. — Пішли, я хочу показати тобі ще дещо.
Він відвернувся від вольєра з карбункулом і попрямував уперед. Ерза відірвала своє плече від стіни, коли ми проходили повз, і пішла за нами трохи позаду. Вона, безумовно, усміхалася.