— Я не розумію, навіщо вони вам усі, — промовила я.
— Тому що кожна з них неповторна, — відповів Гораціо, поки ми йшли.
Він зупинився перед загородою, в якій, як виявилося, була дещо застаріла з вигляду хлоп’яча спальня. Мансардне вікно виходило на фальшиве небо. До стіни над двоспальним ліжком був прикріплений вицвілий плакат із зображенням лижника. На дерев’яному комоді стояв глобус темного кольору. У кутку був письмовий стіл з лампою для читання. На ньому лежав підручник з алгебри.
— Що це? — запитала я.
Гораціо усміхнувся.
— Це моя спальня, — відповів він.
— Чому вона тут?
— Дивись, — сказав він і вказав пальцем на згорблену тінь, що ховалася під ліжком. Гораціо постукав по склу й усміхнувся, як маленький хлопчик. Потім він махнув рукою до постаті й гукнув: — Стерджес! Стерджес, виходь і привітайся!
Постать виповзла з-під ліжка. Стерджес на вигляд був маленьким, дивної форми чоловічком. Його ноги були короткими і згиналися як уперед, так і назад, на подобу жаб’ячих лапок. Його руки були довгими й тонкими, а шкіра — кольору й текстури старого паперу. Обличчя він мав округле, з великими, сумними й округлими очима. Створіння прошкандибало до вікна й помахало рукою із втомленим, замученим виразом на обличчі.
— Це Стерджес, — сказав Гораціо, — і він був моїм первістком. Я знайшов його під своїм ліжком, коли мені було дванадцять років.
— Домашній гном, — промовила я.
Гораціо усміхнувся.
— У нього справді нетримання? — запитала я.
Гораціо похитав головою:
— Я мусив їм щось сказати, — пояснив він.
— До речі, кому це «їм»? — запитала я
— Ти не знаєш? — Гораціо хмикнув. — Їх звуть Феллсами. Вони вважають себе захисниками цих дивовижних створінь. Ближче до істини буде сказати, що це охоронний рекет. Вони знають про Стерджеса, звісно. З цим нічого не вдієш. І вони стежать за твоєю сім’єю, я в цьому впевнений. Тому коли мені була потрібна допомога твого батька, я просто казав їм, що Стерджес знову захворів. Усі ці роки він був моїм прикриттям для всіх інших тварин. Моїм нещасним, дорогим прикриттям із нетриманням.
Нараз мене осяяло.
— Вони не знають, — промовила я. — Вони не знають ні про мантикору, ні про карбункула. — Його обличчя розплилося в гордовитій усмішці, і я зрозуміла. — Вони не знають про жодного з них.
— А чому вони повинні знати? — запитав Гораціо. — Яке їм до цього діло?
Я подивилася на Стерджеса. Він стояв біля скла, згорбившись, лице опущене додолу. Він жодного разу не підвів голову, щоб ми могли зустрітися поглядом.
— Здається, він не надто радий бути тут, — промовила я.
— Він завжди був таким, — відповів Гораціо. — Тривалий час він був моїм єдиним другом. Я навіть не знав про існування інших. Це твій батько відкрив мені очі на цей світ.
Гораціо розвернувся й почав довгу ходу назад по коридору. Я подалася за ним, але не могла не озирнутися на Стерджеса. Він все ще стояв біля скла й дивився, як ми йдемо, і в його порожніх очах не було навіть іскорки надії.
Гораціо провів нас до ліфта, де Ерза нарешті наздогнала нас. Я гадала, вона щось скаже. Натомість вона зайшла в ліфт, не зронивши ні слова, і стала у кутку — руки в кишенях піджака, мовчки, але явно спостерігаючи і слухаючи.
— Уперше я зустрів твого батька дванадцять років тому, — сказав Гораціо, щойно ліфт рушив угору. — На той час я мав тільки Стерджеса, а в нього з’явилося якесь запалення на шкірі. Я зробив скромний запит, і мені порекомендували Джима — твого батька. Я впевнений, що Феллси доклали до цього свою руку. Вони всюди, ти в цьому переконаєшся. Так чи інакше, Джим припав мені до душі. Трохи розсіяний, можливо, трохи перевантажений роботою, але завжди привітний. Ти була ще зовсім маленькою тоді, наскільки я пам’ятаю. Я звертався по його послуги впродовж наступних кількох років. Я насолоджувався його компанією, і гадаю, що це було взаємно. — Він замовк, і вперше повернувся до мене обличчям: — А потім померла твоя матір.
Ліфт плавно зупинився, і двері відчинилися. Гораціо вийшов перший, а тоді притримав двері для мене. Він повів нас далі по коридору, повз його кабінет, до невеликої конференц-зали з краєвидом на бараки, що біля підніжжя пагорба.
— Наступного разу я зустрівся з Джимом, — продовжував він, — невдовзі після цього. Захоплення і радість зникли з його обличчя. Він був розгублений, утрачений і наляканий. Я запропонував йому допомогу. Він спочатку відмовився. Але потім він одного дня прийшов до мене.