— Для чого? — запитала я.
Гораціо всміхнувся.
— Я був так само здивований, як і ти, — відповів він. Ерза тихо прослизнула до кімнати і притулилася до стіни. — Твій батько прийшов по позику. Він хотів розширити свою клініку, аби найняти ще одного лікаря, щоб мати більше змоги допомагати людям, які справді цього потребують. І тоді він сказав мені те, що змінило триб мого життя раз і назавжди. Він сказав мені, що існують й інші такі тварини, як Стерджес.
Гораціо замовк на хвилину, немовби пригадуючи призабуте.
— Звісно, мені спадало на гадку, що Стерджес не один такий у світі, — сказав він, — але я ніколи не міг уявити, що матиму шанс зустрітися зі ще одним таким, як він. Я допоміг твоєму батькові в його місії, і в процесі я знайшов свою.
— І яка ваша місія? — запитала я.
— Я хочу звільнити їх, — відповів він. — Ці тварини заслуговують на те, аби світ прийняв і поважав їх. Вони заслуговують на те, аби бути захищеними, жити під сонцем, не боячись ні браконьєрів, ні колекціонерів, ні науковців, що воліли б розібрати їх на частини.
— Вони не схожі на звільнених.
— Поки що, — сказав Гораціо, — це ще небезпечно. Але це трапиться. Хай там як, але я у величезному боргу перед твоїм батьком. Й ось чому Ерза тут.
Коли він поглянув через моє плече, Ерза зробила крок уперед і подала руку.
— Я на твоєму боці, — промовила вона, дивлячись мені прямо в очі. — А доктор Батіст — це ще той зарозумілий засранець.
— Ерза Данціґ, мій приватний детектив, — сказав Гораціо. — Як у нас прийнято говорити в конференц-залі, вона виконує собачу роботу.
— Грр, — напівсерйозно прогарчала Ерза.
— Що ж, — сказав Гораціо, — я залишу вас удвох. Джим був тим, кого я вважав принаймні колегою. Час Ерзи — це мій подарунок тобі і йому.
Кивнувши на прощання головою, він пішов і зачинив двері за собою, залишивши нас із Ерзою самих у кімнаті, яка чомусь здалася меншою, ніж за хвилину до цього.
При денному світлі Езра видавалася старшою, ніж здавалася під землею. Достатньо старшою, щоб бути принаймні моєю матір’ю. Її обличчя було запалим і змарнілим, а шкіра мала нездоровий блідий відтінок. Але енергія так і кипіла в ній, висвітлюючи кожну рисочку. Її палаючі від нетерпіння очі дивилися на мене з інтенсивністю придорожніх сигнальних вогнів.
— Отже, — почала вона, і в її голосі я вловила голодні нотки, — з’ясуймо, хто вбив твого батька.
Вона сіла у крісло навпроти мого, відкрила шкіряний портфель, витягла звідти тонку коричневу папку й поклала її в центр столу.
— Що це? — запитала я.
— Поліцейський звіт, — відповіла вона. — Можеш переглянути. Хоча там нема на що дивитися.
— Що ви маєте на увазі?
— Ні відбитків, ні ДНК, ні зачіпок. Вони нічого не знають. І ніколи не дізнаються. Але папка тут. На випадок, якщо ти хочеш переглянути.
— Чудово, — сказала я. — Якщо нема ніяких доказів, то яким чином ми можемо розкрити цю справу?
— Для початку ми забудемо про її існування. — Вона взяла папку, мигцем глянула на неї й тоді відкинула вбік. — Ми почнемо спочатку. — Вона перехилилася через стіл, і мурахи пробігли по моїй спині від хвилювання, так ніби ми з нею збиралися планувати крадіжку коштовностей. — Я перевірила деяку передісторію.
— Передісторію?
— Єдиний шлях розкрити цю справу — з’ясувати мотив. Тому ми почнемо з того, що нам уже відомо. А нам відомо, що є жертва. Отже, передісторія. — Вона затихла на мить. — Тепер, Маржан, чи хочеш ти дізнатися про свого батька?
Її погляд пришпилив мене, як метелика. Я застигла у кріслі. Я хотіла вдарити її, але моє тіло не могло поворухнутися, тому я лише втупилася поглядом у відповідь, почуваючись злою і трохи наляканою.
Без попередження Ерза підхопилася з крісла й закинула свою куртку через одне плече.
— Пройдімося, — сказала вона.
Ми вийшли з маєтку й пішли вниз пагорбом. Було вже надвечір’я, і сонце починало хилитися до верб, що позначають межі земель Гораціо. У бараках та на території вирувало життя. Запахи їжі, звуки розмов і дзенькіт столового срібла долинали з приміщення, схожого на їдальню. Електричні машини для гольфу, навантажені садовими інструментами або ящиками з продуктами, котилися вбитими бічними стежками, що вели від головної дороги. На пригірку за дротяною огорожею паслася отара овець. Ми пройшли повз кількох поодиноких людей, які, згорбившись над ноутбуками, з навушниками у вухах, мружилися над рядками коду кольорів райдуги. Програмісти «Звіринця». Вони сиділи на плитах битого каменю на сонці або в затінку широких дубів, що з’являлися то тут, то там.