— Джамшид Дастані. Я правильно вимовила ім’я? — запитала Ерза, порушуючи тишу, яка, здавалося була створена для того, щоб її порушити. Я кивнула на знак згоди, і вона задоволено усміхнулася. — Народився в місті Решт, що в Ірані, за кілька років до революції. Наймолодший із чотирьох дітей. Батько був інженером-конструктором. Матір виховувала дітей. Один із братів учитель, інший — архітектор. Сестра — бібліотекарка. Вдалося ухилитися від служби в армії завдяки високопоставленому дядькові, а натомість він прилетів до Америки за студентською візою, щоби вивчати медицину. А потім, шість місяців опісля, перевівся на ветеринарію. — Вона замовкла й поглянула на мене. — Родина була в захваті, я впевнена.
Більшу частину свого життя я знала сім’ю батька як піксельних людей, які махали мені у скайпі декілька разів на рік. Уперше я зустрілася з кимось із них особисто вже після смерті батька. Прилетів один із його братів — Хамід, учитель. Він був дуже схожий на мого батька, але трохи нижчий, і з більшою теплотою в очах. Він жив у мотелі аеропорту чотири дні. Він був добрим до мене, але також постійно хвилювався через англійську мову, через зміну часових поясів, через скорботу. Все здавалося трохи складнішим, коли він був поруч. На час його від’їзду, я гадаю, ми обидвоє були у значно більшому сум’ятті, ніж до того.
— Я ніколи не розмовляла з ними по-справжньому, — сказала я.
Ерза усміхнулася. Це була чарівна усмішка, яка на секунду приглушила холодний, порожній вогонь її очей. Але було в ній також щось насмішкувате. Це була та усмішка, у відповідь на яку так і хотілося їй сказати, щоб вона не усміхалася. Та сама, яка ніби випробовувала твій терпець.
Я мало що знала про сім’ю свого батька. Знала, що він слав їм гроші. У мене було відчуття, що цього їм було недостатньо. Це не були гроші на лікування. Дзвінки по скайпу завжди ставали серйозними після того, як я виходила з кімнати. Мій батько говорив похмурим, роздратованим тоном, його перська звучала грубо і злісно. Здавалося, він завжди намагався виправдатися перед ними. Він завжди мав знервований вигляд. Гадаю, вони хотіли від нього чогось, чого він не міг їм дати. Гадаю, він ображався на них.
Ерза знову засунула руки в кишені, й усмішка сповзла з її обличчя. Її знову охопив голод.
— У будь-якому разі, — почала вона, — я впевнена, що ми можемо викреслити їх зі списку підозрюваних.
— Вам платять за ці блискучі висновки?
Ерза обдарувала мене сталевим поглядом, який за мить пом’якшився й перетворився на легкий сміх. Потім вона повернулася і продовжила говорити, так ніби я не сказала ні слова:
— Одружився у ветеринарному училищі. Софі. Ветеринарна асистентка. Трудоголік. Винахідлива. За всіма ознаками, вони були дуже закохані. Два роки потому з’явилася дитина. Дочка, звісно. Щаслива сім’я, я припускаю.
Вона мигцем глянула на мене. Я їй нічого не відповіла, і вона знизала плечима.
— Яким чином ця інформація допоможе розслідувати вбивство?
— Це передісторія, — відповіла Ерза.
Я могла відчути її погляд на собі, але я все ще дивилася вперед.
— Джамшид — тепер його звуть «Джим», — продовжувала вона, — пропрацював кілька років як ветеринар, а потім відкрив власну клініку. Дочці на той час виповнилося три чи чотири роки. Софі виручає — відповідає на дзвінки, веде бухгалтерію й тому подібне. Це великий ризик. Вони вже по вуха в боргах. Іпотека, позики на навчання. А тепер він уліз у ще більші. Бізнес не процвітає. Але… все ще щаслива сім’я. — Вона зробила паузу, фактично таку паузу, в якій звучала повага. — А потім, три роки потому. Остеосаркома. Невиліковна. Стрімке погіршення. Мої співчуття. Це, мабуть, було дуже важко.
Я бачила співчуття в її очах, я могла відчути його. Але в них було і щось більш розважливе й гостре. Вона спостерігала за мною, вивчала мене. Можливо, це була нездорова зацікавленість. Багато людей ставали хворобливо допитливими, коли дізнавалися, що твоя матір померла. Це так, ніби одна річ змінює все в тобі, бо все, що б ти не зробила чи сказала, відтоді набуває нових значень. Іноді мені здавалося, що люди розмовляють зі мною якимось кодами чи шифрами, намагаючись дізнатися якусь таємничу емоційну мудрість, яку, на їхню думку, я мала б отримати. Я впевнена, що існує спосіб бути люб’язною в такі моменти.
Але люб’язність ніколи не була моєю сильною стороною.
Я не люблю говорити про ці місяці. І мені байдуже, хто зі мною заводить цю тему. Ви не можете розпитувати мене про мою матір без відчуття, ніби ви встромили в мене голку й намагаєтеся випомпати всю кров із моїх вен за допомогою закупореного шприца.