— Гадаю, її ми також можемо викреслити зі списку, — сказала я.
Якщо я збентежила її, то Ерза не давала в знаки. Вона дивилася на мене ще мить. На її обличчі з’явився задумливий вираз, і впродовж тривалого часу вона не промовила ні слова.
Я також мовчала. Було відчуття, що я вже й так наговорила зайвого.
Ерза не згадувала мого батька ще деякий час. Вона йшла швидкою, сердитою ходою, але вираз її обличчя був спокійний і терплячий. Через кілька хвилин вона заговорила.
— Ти зла, — сказала вона, і це не було запитанням. — Це нормально бути злою. Ти маєш право на злість.
Я очікувала якоїсь нікчемної поради, яку зазвичай дають після подібних зауважень, щоби дати мені привід зненавидіти її.
Ніхто не хоче, щоби ви злились. Печалитись можна. Але ніхто не хоче бачити твою лють. Лють огидна й моторошна. Вона перетворює тебе в іншу людину, у щось важко передбачуване. Більшість людей намагається притлумити твою злість. Але Ерза залишила ці слова висіти там холодним вузлом правди, який неможливо розплутати легковажними вітальними листівками. Мені це навіть сподобалося.
— Куди ми йдемо? — запитала я.
— Я люблю прогулянки, — сказала Ерза. — Вони допомагають мені думати. Ми можемо зупинитися будь-якої миті. — Те, як вона це промовила, звучало ніби пропозиція примирення.
У бараках кипіло життя. Одна сім’я привернула мою увагу: маленький хлопчик і дівчинка, матір і батько, що грали у футбол на зеленій траві біля одного з будинків. Коли ми проходили повз, я спостерігала за грою дітей і гадала: «Чи вони знають, що у них під землею?» Чи вони знають про мантикору, що стежить за своїм ящиком темряви на поранених лапах? Чи вони знають про карбункула та інших?
Ерза слідкувала за моїм поглядом і розсміялася.
— «Звіринець» — дивакувата компанія, — сказала вона. — Люди, що приїздять сюди працювати, зазвичай не покидають цього місця. У Гораціо не було жодного звільнення. Більшість із цих людей, ймовірно, працюють тут уже давно. Вони знають. Навіть якщо їх ніколи не бачили. — Вона кивнула в бік землі й цих дивовижних створінь під нею. — Вони знають, що в цьому поселенні є щось особливе.
Я оглянула всі обличчя. Вони сміялися, усміхалися чи на чомусь зосередилися. Вони нічим не відрізнялися від тих, що їх можна бачити на звичайних вулицях. У них не було якогось особливого відблиску в очах чи таємного вигину в їхніх усмішках.
— До цього треба звикнути, — промовила Ерза, — до манери Гораціо втілювати задумане.
— Що саме він намагається зробити? — запитала я.
— Він хоче зробити світ кращим.
— Як ця річ, що під землею, робить світ кращим?
— Ти маєш на увазі Мертволицю? — запитала Ерза. — Тобі краще розпитати Гораціо про це. Мені воно також не подобається.
Я зупинилася:
— Чому ти тут?
Вона зупинилася за кілька кроків попереду мене й обмірковувала моє запитання, стоячи до мене спиною.
— Тому що я люблю віднаходити приховані речі, — сказала вона, обернувшись до мене обличчям, і в її очах на якусь мить я побачила дещо інше, крім голодного запалу: я побачила надію. — І таким чином світ може стати кращим.
Ерза мовчала, допоки ми не повернулися назад до їдальні. Вона була заповнена десь наполовину — мішанка з програмістів, що тихо працювали над кодами, продавців, що пропонували значні знижки та щедрі компліменти у своїх телефонах, і сімей у різних станах звичного хаосу. Через кілька хвилин ми знайшли кілька вільних місць біля вікна, що виходило на золотисті пагорби земель Гораціо. Перед кожною з нас стояла миска вегетаріанського чилі та добрячий бухан іще гарячого кукурудзяного хліба.
— Ну що ж, — промовила Ерза, — повернемося до нашої історії?
Вона поглянула на мене, очікуючи схвалення чи відмови. Я не збиралася давати їй ні того, ні іншого, не збиралася давати взагалі нічого, якщо вона лізла в моє минуле. Вона продовжила.
— Я не думаю, що Джамшид оговтався після смерті дружини. Але все ж він повертається до роботи. Йому вдається тримати клініку на плаву.
Ерза знову зробила паузу, зробивши ковток кока-коли з соломинки.
— Сімейне життя, так би мовити, страждає, — сказала вона.
Група фермерів, що сиділа за кілька столів від нас, подзеленькуючи пляшками пива, щиро сміялися над жартом, який я не розчула. Повз них пробіг хлопчик років дев’яти чи десяти, за яким гнався ще один — ймовірно, його старший брат.
— Ця дівчинка, дочка Софі та Джамшида, — тут Ерза змовницьки усміхнулася, — мала деякі проблеми. Розумна дитина, дуже розумна — всі так вважають, — але вона страждає. В одинадцятилітньому віці вона втікає з дому, не маючи нічого, крім рюкзака, наповненого бутербродами з арахісовим маслом. Її знаходять наступного дня, коли вона спить на самоті в парку за тридцять кілометрів від дому. Ніколи не пояснювала причину втечі, ніколи не розповідала, як вона туди потрапила чи куди вона збиралася дійти. Служба у справах дітей втручається ненадовго, відмовившись вживати заходів. Це сумна ситуація, але нічого кримінального не сталося.